3.2. Шляхи покращення використання історико-культурних ресурсів України

Історико-культурна спадщина України належить до найцінніших надбань нашого народу. Вона виступає у ролі одного з базових елементів формування громадянського суспільства. Її охорона та збереження набувають стратегічного значення є одним з важливих напрямків державної політики і в туристичній галузі.

Саме тому метою данного розділу є висвітлення проблеми збереження та використання історико-архітектурної спадщини України у туристичній сфері.

Відповідно до чинного законодавства державному обліку та охороні підлягає широкий спектр об’єктів, комплексів і визначних місць історико-архітек-турної спадщини: будівлі, споруди, монастирі та фортеці, квартали, площі та історичні центри стародавніх міст, сади і парки, історико-меморіальні будинки, городища, вали тощо.

Всі вони потребують відповідних заходів щодо реставрації та залучення до сучасного суспільно-економічного життя. Головною метою охорони, рестав­рації пам’яток архітектури є збереження національного історико-культурного надбання для прийдешніх поколінь, ознайомлення найширшого загалу з цими пам’ятками, адже розуміння важливості їх збереження існувало ще в античній Греції та Стародавньому Римі. Реставраційні роботи у той час називали «онов­ленням», вони були характерні практично до кінця ХVІІ ст.

Робота з відновлення пам’яток на кожному етапі базувалася на певних методах. Основним методом «оновлення» архітектурних пам’яток до ХІХ ст. був метод підстановки – замість старого зруйнованого будинку підставлявся новий. Цьому будинку надавалися функції стародавньої пам’ятки архітектури зі збереженням її меморіального та загальнокультурного значення. Метод підста­новки замінив новий – емпіричний, що передбачав усвідомлення фахівцями цінності і значення старовинних споруд. Вже у кінці ХVІІ ст. старовинні спору­ди розглядались не тільки у вузькому значенні, а як такі, що мають свою істо­рію, культуру[12].

Кожна історична галузь має свої ландшафтні та природно-кліматичні умови, що здебільшого і є основними чинниками при вирішенні композицій замкових структур. Але визначальним чинником композиційного рішення здавна була профілююча функція замку чи монастиря. Тому окрема історична доба всесвітньої історії має свій відбиток на територіальному просторі. Наприклад в Україні: антична доба – археологічні пам’ятки міст-держав Північного Причор­номор’я, Троянові вали, скіфські «баби» на півдні України; ранньосередньовіч­на доба – археологічні розкопки Черняхівської культури, архітектура Київської Русі; пізньосередньовічна доба – архітектура замків Києва, Львова, Кам’янця-Подільського, Луцька, Меджибожа, Хотина, Ужгорода, Мукачева, козацькі храми, пам’ятки єврейського ареалу на Правобережжі України; мусульманська присутність в Україні – Кам’янець-Подільський та Крим; індустріальний розвиток – Придніпров’я та Донбас. Майже в усіх куточках України споруджено монумен­тальні споруди, які увіковічують боротьбу українського народу із поневолювачами.

Сьогодні в деяких замках та монастирях відкриваються музеї, але не завжди враховуються функціональні та містобудівні фактори. Саме тому ряд музеїв на ос­нові пам’яток архітектури з прекрасними експозиціями пустує. Будучи розта­шованими осторонь від туристичних маршрутів або у віддалених від трас місцях, вони старіють фізично і морально, залишаються маловідвідуваними. І тому при організації туристичної подорожі по архітектурних пам’ятках потріб­но враховувати:

– архітектурний стиль, час побудови, тип будівельного матеріалу;

– архітектурне завершення об’єкта;

– час реконструкції, ступінь ідентичності об’єкта;

– ступінь збереженості, потреба реставраційно-консерваційних заходів;

– функціональне використання;

– можливості одночасного відвідування об’єкта;

– наявність сакральних реліквій;

– характеристика екстер’єру – наявність скульптури (тип матеріалу), елементів архітектури (колон, пілястр, арок);

– характеристика інтер’єру – наявність скульптури (тип матеріалу), елементів архітектури (колон, пілястр, арок, хорів); іконопису, стінопису, мозаїки, вітражів; предметів декоративно-ужиткового мистецтва (люстр, канделябрів, рушників, хоругв); іконостасу, бічних вівтарів, органу, крипти. Передбачено також вказати тип підлоги, стильову відповідність інтер’єру до екстер’єру;

– наявність на території об’єкта окремих споруд (дзвіниці (-ць), каплиці (-ць), усипальниці, хреста (-ів), скульптури), визначних місць (джерела, криниці, печери), цвинтаря чи окремих поховань.

Отже, найскладнішою проблемою подальшого збереження пам’яток матеріальної культури є їх використання для сучасних потреб. Саме тому важли­вим моментом вибору пам’яток для нового функціонального призначення є історико-архітектурні дослідження об’єктів, що включають в себе вивчення лі­тературних джерел, рукописів, архівних матеріалів, іконографії, огляд споруд тощо.

Аналіз використання пам’яток на сучасному етапі наочно демонструє, що найбільш перспективним є їх пристосування під історико-архітектурні заповід­ники, різноманітні музеї, заклади відпочинку й туризму, передача громадам ві­руючих. Пріоритетним видом можна вважати пристосування пам’яток під туристичні заклади – бази відпочинку, туризму, готелі, кемпінги, притулки. Орга­нізація туристичних закладів полягає у розташуванні в структурах пам’яток різ­номанітних музеїв, концертних і виставкових залів, підприємств торгівлі тощо.

Не менш важливим є й економічний фактор. У багатьох зарубіжних краї­нах туризм є важливою, якщо не основною статтею державних доходів. В на­шій країні заходи від туризму поки що дуже скромні, а в ряді випадків їх просто немає. Невикористання великої кількості пам’яток історико-культурного значення є об’єктивним наслідком безгосподарності, безвідповідальності і низького рівня культурного розвитку нашого суспільства. Чимало пам’яток архітектури, зок­рема замків, зруйновані, а частина їх перебуває під загрозою повного знищення. Такий жахливий стан є наслідком двох світових війн, нашого безкультур’я, по­милок післявоєнних реконструкцій, колосального розвитку промисловості, втрати духовності та відчуття спадковості у справі збереження нашої культурної спадщини.

Відновленням, реставрацією цінних пам’яток історії та культури в Украї­ні предметно почали опікуватися з середини ХХ ст. Саме з 1950-х рр. з кожним роком збільшувалися асигнування на охорону пам’яток (архітектури зокрема). Останніми були реставровані замки в Кам’янці-Подільському, Луцьку, Одесі, Хотині, Білгороді-Дністровському, Свіржі, Підгірцях, монастирі у Львові, Мукачевому, Маняві, Чернігові, Олеську, Бережанах тощо.

Разом з тим, багато замкових і монастирських комплексів ще чекають на своє дослідження, реставрацію та відродження. Серйозним і проблематичним є також питання відбудови, відновлення пам’яток, які майже повністю зруйнова­ні. І якщо вже є в цьому напрямі позитивні зрушення: Генуезька фортеця в Судаку, П’ятницька церква в Чернігові, споруди Печерського заповідника у Києві, то є і негативні приклади: у Києві – Десятинна церква, Золоті ворота тощо.

Поганий технічний стан більшості пам’яток архітектури пов'язаний з відсутністю належного державного фінансування.

Залучення приватних інвестицій до справи охорони пам’яток тощо. Нагальною є необхідність регулювання правових, організаційних, економічних та соціаль­них відносин у сфері охорони, відновлення та використання історико-архітек-турної спадщини. У цьому контексті актуальним залишається питання щодо приватизації пам’яток архітектури. Оскільки заборона на приватизацію стосується пам’яток архітектури національного значення, пам’ятки місцевого значення приватизуються за чинним законодавством.

Отже, вивчення, охорона, реставрація та використання історико-архітек-турних пам’яток обумовлюють такі напрямки діяльності:

– удосконалення структури органів охорони пам’яток та відповідного законодавства, зокрема, з доброчинної діяльності та меценацтва;

– збільшення бюджетних асигнувань іноземного капіталу;

– залучення іноземного капіталу;

– застосування таких форм майнових відносин, як довгострокова оренда, передача в безстрокове та безоплатне користування історико-архітектурних споруд;

– залучення туристичних організацій на пільгових умовах до приватиза­ції нерухомої історико-архітектурної спадщини для створення об’єктів турис­тичної інфраструктури;

– розвиток в Україні різноманітних видів історико-культурного туризму, пов’язаних з проживанням в умовах, близьких до історичних, та за участю від­відувачів у певних видах діяльності;

– популяризація вітчизняної історико-культурної спадщини у засобах масової інформації, мережі Інтернет тощо, адже історико-культурний потенціал – це найцінніше надбання нашого народу, найважливіша складова історичної пам’яті української нації.

Висновки до третього розділу

Раціональність використання історико-культурних туристичних ресурсів характеризує економне, високоефективне, планомірне використання яке забезпечує відтворення ресурсного потенціалу, створюючи екологічно безпечні умови для нинішніх та майбутніх поколінь. Аналітичні дані засвідчують у більшості регіонів України низький рівень раціональності використання історико-культурних туристичних ресурсів. Заходи щодо підвищення рівня раціоналізації процесів використання туристичних ресурсів можуть стосуватися будь-яких їх типів, які представлені у широкому спектрі та відіграють важливу роль при формуванні туристичних регіонів. Врахування усієї сукупності критеріїв раціональності дозволить збалансовано використовувати туристичні ресурси, відтворювати туристичний потенціал, а також впроваджувати сталі умови розвитку туристичної галузі. Політика раціонального використання туристичних ресурсів повинна застосовуватись, без виключення для всіх туристичних підприємств різних рангів, які так чи інакше пов’язані з туризмом у контексті стабільності розвитку туристичних ресурсів та створенні сприятливих умов відповідно до зазначеної стратегії їх раціонального використання.

Головні проблеми довгострокової стратегії розвитку туризму в Україні повинні вирішуватися в рамках національної програми розвитку туризму, що дало б можливість розв’язання проблем туристичної галузі. Деякі з них безпосередньо пов’язані з розвитком туристичного продукту, інші стосуються загальних умов розвитку туризму. Цю програму слід реалізувати в наступних сферах:

• розвиток першорядних продуктів;

• відродження курортних зон;

• розвиток статистики туризму;

• розвиток підприємництва та організаційних форм;

• підготовка кадрів;

• розвиток транспорту;

• туристична інформація;

• маркетинг

ВИСНОВКИ

На сучасному етапі розвитку України, першочергова роль належить питанню формування національної самосвідомості та історичної пам'яті українського народу. Сьогодні, як ніколи раніше, важливо забезпечити справжній культ духовності, об'єктивності власної історії, знань, піднесення суспільного престижу та авторитету інтелекту, освіченості.

У час, коли загострились глобальні проблеми людства, а нове, прийдешнє тисячоліття ставить нам питання, не бачені раніше; коли Україна переживає грандіозну трансформацію, - в цей час необхідна інноваційна парадигма й виховання свідомості громадян. Особливо це стосується сучасної молоді, коли у неї формується власна й усвідомлена потреба у знаннях, виявляється й розвивається особистість та патріотизм. У значній мірі цьому сприяє Указ Президента України від 27.04.2009 р. № 272/2009 «Про проведення Всеукраїнської акції «Пам'ятати. Відродити. Зберегти», в ч.2 п.2 якої зазначено про необхідність залучення студентів до науково-дослідної, пошукової діяльності з виявлення та вивчення невідомих сторінок історії та культури свого рідного краю. Розуміння культури та її практичне застосування кожного дня життя й у кожному вчинку - основоположний підхід до створення гуманної особистості. Вона і тільки вона, відтворювана у мільйонах землян, здатна вирішити сучасні та майбутні проблеми людства.

Під впливом історичних подій, Україна сформувалася як багатонаціональний і полікультурний регіон. Різні національності, віросповідання, політичні погляди ніколи не заважали людям жити в злагоді та взаєморозумінні. Український народ дбайливо зберігає витоки своєї культури, залучаючись до неї, щоб осягнути її глибину й отримати незабутні враження. Місцеві поети й художники втілюють у своїх творах елементи різних національних культур. Вони пишуть різними мовами, кожен має свій

неповторний світогляд і стиль. Більшість із них народилися, здобули освіту й сформувалися як творчі особистості саме в Україні.

Україна має вагомі об'єктивні передумови для того, щоб увійти до числа найрозвиненіших в туристичному відношенні країн світу: вигідне географічне положення, значний рекреаційний потенціал, численні пам'ятки історії і культури. Для України туризм сьогодні виявляється важливим чинником соціально-економічного розвитку як всередині держави, так і у зовнішньо-економічній діяльності.

Стратегічна мета розвитку туризму в Україні полягає в створенні продукту, конкурентноспроможного на світовому ринку, забезпечення на цій основі комплексного розвитку територій за умови збереженні екологічної рівноваги і історико-культурних ресурсів.

Проаналізувавши науково-теоритичні і практичні питання данної теми ми прийшли до висновків:

• Проблеми історико-культурного потенціалу України недостатньо розкриті як в науковій літературі, так і в практиці туристичної діяльності;

• Туристичні ресурси України класифікуються на історико-культурні і природно-рекреаційні (Бейдик О.О.)

• Історико-культурні туристичні ресурси – це пам’ятки культури, створені людиною, які мають суспільно-виховне значення, становлять пізнавальний інтерес і можуть бути використані для задоволення духовних потреб населення;

• Природно-рекреаційні туристичні ресурси - це природні та природно-технічні геосистеми, об'єкти, явища природи, які мають комфортні властивості для рекреаційної діяльності та можуть бути використані для її організації впродовж певного часу;

• Основні ознаки за якими автори відносять туристичні ресурси до тої чи іншої категорії:

1. Сукупність рекреаційних та антропогенних ресурсів (за Н. В. Фоменко);

2. Комплекс чинників розвитку туристичного регіону (за І. М. Школа);

3. Поєднання природних, антропогенних та суспільно-історичних показників (за О. Бейдиком);

4. Ознака втручання людської діяльності на туристичні ресурси (за В.А. Квартальовим, М.С. Мироненко, І.Т. Твердохлєбовим);

5. Поєднання природних, антропогенних та соціально-економічних передумов з інфраструктурними компонентами (за С. Кузиком).

• Слід зазначити, що ступінь збереженості та сучасний стан використання та охорону історико-культурних ресурсів в Україні катастрофічний, токож висока ступінь зруйнованості пам’яток та недостатна задіяність їх в туристській сфері.

Література

1. Аріон О.В., Уліганець С.І. Географія туризму: навч.-метод. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К.: ВГЛ "Обрії", 2009. — 172с.

2. Герасимчук З.В. Теоретико-методологічні засади раціонального використання та охорони туристичних ресурсів / З.В. Герасимчук, Л.Ю. Матвійчук // Державне управління. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. – С.102-109.

3. Бабарицька В.К., Малиновська О.Ю. Менеджмент туризму. Туроперейтинг. Понятійно-термінологічні основи. Сервісне забезпечення турпродукту: навч. посібник. — 2-ге вид., перероб. та доп. — К.: Альтерпрес, 2008. — 286с.

4. Бейдик О. О. Рекреаційно-туристичні ресурси України: Методологія та методика аналізу, термінологія, районування. – Київ, 2001. - С. 42.

5. Бейдик О.О. Тлумачний словник термінів з рекреаційної географії (географії туризму). К.: Київ. - Київський університет, 1993.- 56 с.

6. Бовсуновская А. Я. География туризма: Учебное пособие. – Донецк: Донец. ин-т турист. бизнеса, 2002. – С. 86.

7. Данильчук В.Ф., Алейникова Г.М., Бовсуновская А.Я., Голубничая С. Н. Методология оценки рекреационных территорий. — Донецк: ДИТБ, 2003. — 197с.

8. Державний реєстр національного культурного надбання (пам’ятки архітектури і містобудування). /Пам’ятки України: історія та культура. – 1999. - № 3

9. Довідка про кількість пам’яток археології, історії, монументального мистецтва, архітектури і містобудування України станом на 1 січня 2002 року. /Культура і життя. – 2002.- № 31. – С. 3

10. Енциклопедія архітектурної спадщини України: тематичний словник. - К.: Українська Академія архітектури, 1985.- 366 с,

11. Закон України про туризм. — К.: Парламентське видавництво, 2003. — 20с.

12. Завада В.Т. Архітектурна спадщина України як об'єкт туризму. Регіональний аспект // Туристично-краєзнавчі дослідження. Випуск 1. Частина друга. - К.: Інститут туризму. - С.23-28.

13. Кифяк В.Ф. Організація туризму: навч. посібник. — Чернівці: Книги - ХХІ, 2008. — 344с.

14. Король О.Д., Крачило М.П. Менеджмент туризму: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці: Рута, 2008. — 240c.

15. Кузик С. Теоретичні проблеми туризму: суспільно-географічний підхід. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2010. – С. 46.

16. Лабскір В.М., Любієв А.Г., Юшко О. В., Курило С.І., Копієвська Л. А. Туристичні об'єкти України. - Х.: НТУ "ХПІ", 2002. — 175 с.

17. Любіцева О.О., Панкова Є.В., Стафійчук В.І. Туристичні ресурси України: навч.посібник. — К.: Альтерпрес, 2007. — 369c.

18. Мацола В.І. Рекреаційно-туристичний комплекс України.- Львів: Інститут регіональних досліджень НАНУ, 1997. - 259 с.

19. Перелік істоорико-культурних, історико-архітектурних, історико-меморіальних, історико-етнографічних заповідників та музеїв-заповідників України. /Культура і життя. – 2002. - № 31. – С. 2.

20. Правове регулювання туристичної діяльності в Україні: Станом на 1 трав. 2002 р. - К.: Юрінком Інтер, 2002. — 640 с.

21. Смаль І.В. Основи географії рекреації і туризму. — Ніжин: Видавництво НДПУ ім. Миколи Гоголя, 2004. — 264с.

22. Теоретические основы рекреационной географии / Под ред. В.С.Преображенского и др. – М.: Наука, 1975. – 224 с.

23. Фоменко Н.В. Рекреаційні ресурси та курортологія. К.: Центр навчальної літератури, 2007. - 312 с.

Додаток 1

Існуючі тлумачення змісту поняття «туристичні ресурси»

Додаток 2

Бальна шкала оцінок історико-культурних туристичних ресурсів