2.1.1. Оборонні споруди

Замки і фортеці Замки і фортеці Західної України Орест Мацюк 2005 р. Мацюк О. Замки і фортеці західної України. – Льв. : Центр Європи, 1997 р. – 160 с

У багатій історико-архітектурній спадщині України визначне місце належить пам'яткам оборонної архітектури — фортецям, замкам, оборонним храмам, міським укріпленням. Упродовж багатьох століть роль оборонних споруд була провідною в системі міст і містечок. Без перебільшення можна сказати, що від рівня організації оборони залежала доля всіх поселень.

Споруди оборонного типу, або, як ми тепер їх називаємо, пам'ятки оборонного будівництва, зводили як для захисту від ворожих нападів, так і для оборони великих феодалів і магнатів від народного гніву і частих взаємних нападів феодалів-сусідів. Потреба в обороні краю з кожною наступною епохою видозмінювала архітектурну монументальність оборонних споруд краю. Завдяки цьому на місці давніх дерев'яно-земляних укріплень давньослов'янських градів з'являються кам'яні укріплення княжих резиденцій і палаців, а згодом — укріплені династичні замки і садиби господарів краю. У період пізнього середньовіччя оборонну роль в Україні відігравали не лише замки і фортеці, а й численні церкви і монастирі.

З часів Київської держави і Галицько-Волинського князівства оборонні споруди у первісному стані не збереглися, адже вони були переважно дерев'яні. У XIII ст. на заміну дереву як основному будівельному матеріалу прийшов камінь та обпалена цегла. Перші цегляні замки були збудовані на галицьких і волинських землях. У цей час багато монастирів також було огороджено цегляними стінами. Спорудження замків, фортець з дерева продовжувалося до XVI ст. Проте вдосконалення вогнепальної зброї, розширення населених пунктів зумовили поступовий перехід до будівництва кам'яних оборонних споруд. Дерев'яні стіни фортець набули геометрично правильних форм, товщина та висота оборонних стін значно збільшилися. У XVI—

XVII ст. кам'яні споруди — замки і монастирі — остаточно витіснили дерев'яні оборонні споруди попередніх епох.

Замки і монастирі — це найбільші за розмірами історичні споруди в забудові населених пунктів. Завдяки своїм масштабам вони досі виступають композиційними центрами багатьох історичних міст і сіл України (Києва, Переяслава, Чигирина, Полтави, Путивля, Чернігова, Глухова, Батурина, Охтирки, Новгорода-Сіверського, Львова, Кам'янця-Подільського, Білгорода-Дністровського, Жовкви, Дрогобича, Белза, Судака та ін.). Деякі з наших міст — Київ, Львів, Володимир-Волинський, Луцьк, Путивль, Новгород-Сіверський, Білгород-Дністровський — мали надзвичайно розвинену й складну систему укріплень, що формувалися понад півтисячоліття. Головні транспортні торговельні шляхи проходили через більшість укріплених міст та містечок. Торговельні зв'язки міст різних реґіонів України, завдяки укріпленим територіям, сприяли не лише розвиткові внутрішнього ринку, але й міжнародній торгівлі.

Найбільша кількість замків, фортець та оборонних монастирів збереглася до нашого часу на заході України.

Перші науково-краєзнавчі описи замків та монастирів України почали проводитися в XIX ст. Члени Одеського товариства історії і старовини видали кілька книг, в яких наведені історико-архітектурні характеристики багатьох фортець та замків Бессарабії, Поділля та Волині.

Дослідження замків Галичини, виконане в другій половині XIX ст. істориком А. Чаловським, цінне тим, що автор використав архівні матеріали. У книзі, крім тексту, є рисунки і плани замків у Бережанах, Добромилі, Кудринцях, Окопах, Пньові, Сидорові, Старому Селі, Свіржі, Теребовлі, Чорткові, Збаражі, Раківці, Галичі. У наступній книзі А. Чаловського у співавторстві з істориком Б. Янушем описані замки, монастирі, церкви, костели та синагоги Тернопільського воєводства. Крім того, у Львівській бібліотеці НАН України є рукописний фонд імені А. Чаловського, в якому зберігається багато інвентарних описів XVII—XIX ст. замків і монастирів Галичини. У них практично зібрано матеріал про спорудження, функціонування, реконструкції та зруйнування замків, фортець і монастирів у Львівській, Івано-Франківській і частково Тернопільській областях.

Про пам'ятки історії і культури Поділля, насамперед, фортеці краю, видана в 1901р. книга краєзнавця В. Гульдмана. Креслення планів замків у ній відсутні. Матеріали книги були використані для складання археологічної карти Подільської губернії. Про замки Поділля видано кілька книг польського історика Юзефа Роме. У книзі про Кам'янець-Подільський автор детально описує фортецю, історію її будівництва та реконструкції.

Значну роботу з дослідження замків Поділля провів історик та краєзнавець Ю. Сицинський [32]. Уперше характеристика замків і фортець зроблена автором на основі вивчення історичного матеріалу та археологічних досліджень. Текст доповнюється фотографіями замків і їх планами.

Перші дослідження замків Волині в кінці XIX — на початку XX ст. здійснили мистецтвознавець Ю. Дуткевич, мистецтвознавець і етнограф А. Шрусевич. В їхніх працях описані фортифікації в Луцьку, Володимирі-Волинському, Олиці, Клевані, Ізяславі, Острозі, Новомалині, Корці. Про пам'ятки історії Волині, а саме замки та монастирі, є публікації В. Собецького та А. Яблоновського, краєзнавців А. Фотинського, С. Каретнікова та Б. Вітте, етнографа С. Кордасевича, священика Синдульського.

У другій половині XIX ст. в Україні розпочали проводити археологічні розкопки. Вони стали невід'ємною частиною при дослідженні замків та монастирів, особливо їх зруйнованих частин. Археолог В. Антонович у 1900 р. видав археологічну карту Волинської губернії, яка супроводжувалася текстовим матеріалом на 130 сторінках.

Архітектор Л. Маслов опублікував декілька статей про архітектуру Луцького замку та оборонних веж Волині в журналі "Наша культура" в 1937 р. Археолог О. Цинкаловський у 1936 р. в журналі "Життя і знання" дав історико-архітектурну характеристику найстаріших культових споруд Волині. Більшість замків і монастирів Волині була описана названими дослідниками.

Замки Закарпаття досліджувалися відомим українським археологом Я. Пастернаком. У своїй роботі "Середньовічні городи на Закарпатті", яка видана у Львові в 1932 p., автор описав 15 замків реґіону.

Фортеці та монастирі Криму вперше описані російськими дослідниками в XIX ст. Мистецтвознавець М. Кондаков, історики Г. Котов і Є. Марков, краєзнавець В. Смирнов досліджували пам'ятки історії Криму, починаючи з часів дохристиянського

Херсонеса до періоду Кримського ханства. Зроблені фотографії та замальовки фортець у Судаку, Феодосії, Алушті, Гурзуфі, монастирів у Бахчисараї та Старому Криму.

Усі 16 фортець Дніпровської лінії на Лівобережній Україні описані істориком Я. Новицьким у 1905 р. У книзі 176 сторінок тексту, є фотографії і плани деяких фортифікацій.

Історик І. Буцманюк описав монастир-фортецю в Міжгір'ї. Мистецтвознавець В. Січинський провів дослідження Крехівського монастиря, а історик Б. Рокуз — монастиря в Городенці. Інженер К. Шмигродський описав пам'ятки Золочева, включаючи монастир. Краєзнавець Т. Маньковський досліджував культову архітектуру періоду бароко і рококо у Львові.

Дослідженням замкових та монастирських комплексів України у радянський період історії присвячені роботи Ю. Асеева, С. Безсонова, С. Висоцького, Б. Возницького, Г. Логвина, Б. Тимощука, К. Терещука, В. Вуйцика, М. Говденко, Є. Лопушинської, Г. Мезенцевої, І. Могитича, Ю. Нильговського, В. Оксійчука, О. Пламеницької, В. Савченка, Т. Товстенка, М. Холостенка, П. Юрченка. У повоєнні роки дослідження пам'яток ведуться широким колом спеціалістів, включаючи архітекторів, істориків, мистецтвознавців, археологів, краєзнавців, етнографів, художників, інженерів.

Фундаментальні дослідження пам'яток архітектури України, включаючи чимало замкових і монастирських комплексів, провів професор Ю. Асєєв. У численних монографіях та наукових статтях автор дослідив архітектуру Київської Русі, стольного Києва, Лівобережжя, Придніпров'я, Криму.

Численні наукові праці видатного українського професора Г. Логвина присвячені дослідженню пам'яток архітектури України в усіх реґіонах. Ним неодноразово обґрунтовувалася пріоритетність використання оборонних пам'яток нашої землі для цілей туризму й екскурсійно-музейного краєзнавства.

Замкові комплекси Галичини і Поділля досліджували П. Рап-попорт, М. Каргер, Ю. Нельговський, М. Рожко, О. Мацюк, які вивчення архітектурної цінності пам'яток поєднували з аналізом різноманітного історичного архівного матеріалу, фактичного сучасного стану фортифікацій.

Змістовні та науково обґрунтовані дослідження архітектурної та художньої цінності монастирів Львова, замків Галичини та Закарпаття ведуть Б. Возницький, В. Вуйцик, В. Овсійчук,

І. Могитич. Особливістю робіт цих авторів є прикладний характер дослідження. Значна за обсягом та змістом наукова робота дала позитивні результати. На початку 1960-х рр. усі пам'ятки архітектури (в тому числі оборонні споруди України) мали обмірні креслення, на багато з них складено короткі історичні довідки.

Протягом останніх років проводиться інтенсивна робота над складанням каталогу оборонних споруд України, які існували від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Це давньоруські укріплені городи, пізніші (XIV—XVIII ст.) міста-фортеці, замки, оборонні монастирі, церкви, костели, синагоги, військові укріплення (табори), сторожеві вежі, оборонні дзвіниці тощо. На території України взято на облік близько 5 тис. таких об'єктів [б].

Замкові та монастирські комплекси України, що збереглися до наших днів, розташовані в регіонах Волині, Галичини, Поділля, Карпат, Буковини, Лівобережжя, Придніпров'я та Криму. В силу історичних причин багато замків і монастирів XI—XVШ ст. краще збереглися у Західній Україні. О. Мацюк у своїй праці "Замки і фортеці Західної України. Мандрівки історичні" (1997 р.) розробив туристично-краєзнавчі маршрути до пам'яток оборонного будівництва Західної України.

Туристичне краєзнавство: Навч. посіб. — 2-ге вид., виправл. / Петранівський В.Л., Рутинський М.Й. — К., 2008. — 575 с. http://pidruchniki.ws/1725100941916/turizm/turistichne_krayeznavstvo_-_petranivskiy_vl

Західне Поділля — багатовіковий форпост Речі Посполитої супроти турецької експансії й татарських навал. Саме тут представлена найщільніша в державі мережа родових оборонних фортець, які стояли на шляху ворожих полчищ й захищали їхніх власників від народного гніву. Загалом, на території Західного Поділля нараховується близько 600 середньовічних фортифікаційних споруд: замків, фортець, оборонних церков. Серед них замки в таких населених пунктах, як Кременець, Теребовля, Бережани, Збараж, Бучач, Підзамочок, Чортків,

Скала-Подільська, Окопи, Іване-Пусте, Кривче, Вигсічка, Чорнокозинці, Золотий Потік, Кудринці, Микулинці, Сидорів тощо.

Кременець — одне з найнеприступніших міст Київської Русі, прославлене тим, що єдине з руських градів зуміло витримати запеклу облогу монголо-татарських полчищ хана Батия у 1240 р. (також орда не змогла здобути невелику сусідню фортецю Данилів, засновану князем Данилом Галицьким на одній з круч Гологорів).

Кременець "ховається" в природньому каньйоні річки Ікви, зусібіч його обступають Кременецькі гори: Замкова, Хрестова, Воловиця, Куличівка, Дівочі скелі, Черча.

Народні перекази пов'язують назву річки Ікви з донькою дулібського князя, яка відмовилася виходити заміж за аварського кагана. У V—VII ст. Кременець знаходився у самому центрі володінь Дулібського союзу слов'янських племен. Українці вели тоді нещадну боротьбу за існування проти полчищ кочівників Аварського каганату, який простягався від Франкського королівства Карла Великого на заході та Дунайського кордону Візантійської імперії на півдні до булгарських улусів Нижнього Подніпров'я на сході й слов'янських земель на півночі. Якось візантійський імператор заплатив вози золота аварському каганові Баяну за те, щоб кочівники вирізали всіх слов'ян. Нестор Літописець залишив скупу згадку про ненависних аварів-обрів, які, знущаючись, впрягали українських дівчат у свої брички. За легендою, горда кременецька княжна відповіла аварським сватам "Ні" і загинула з мечем у руках поряд із батьком та іншими русичами.

Уперше документально Кременець згадується у Галицько-Волинському літописі під 1226 р. у зв'язку з черговою славною перемогою русичів. Того року під Кременець приступили лицарські полки Угорського королівства. Однак, руські війська вщент їх розбили, угорський король Андрій, який мріяв завоювати Галицько-Волинську державу, за словами Іпатіївського літопису, "смятясь умом і поиде із землі борзо".

Після сплюндрування Переяслава, Чернігова, Києва й десятків інших міст орда Батия підступила до Кременця взимку 1240 р. Давньоруське городище знаходилося на Замковій горі. Русичі облили її схили водою і перетворили на неприступну льодову скелю. Вдень і вночі кременчани скидали на ворога каміння, колоди, лили розплавлену смолу. Втративши тисячі ордийців, Батий змушений був зняти облогу й рушив далі на землі Галичини. Пізніше у 1255 р. така ж невдача спіткала орду ханського воєводи Куремси, який марно намагався взяти Замкову гору приступом чи облогою. Війська Данила Галицького вщент розбили татарів Куремси.

Однак, доля всієї розтерзаної Русі залежала від примхи володарів Золотої Орди. І Данило Галицький, в ім'я спасіння свого народу від винищення, мусив схилитися перед ординським ханом, визнати себе його васалом і за умовами хай принизливого, але миру, на вимогу його полководця Бурундая у 1259 р. наказав розібрати всі руські укріплення. Серед них була й Кременецька твердиня, і сусідній замок у Данилові.

Лише в кінці XIII ст., за часів правління Мстислава Даниловича, Кременецьке укріплення було відбудоване, щоправда у значно менших розмірах.

З приходом на Волинь литовців у XIV ст. на місці дерев'яної засічі на вершині Замкової гори Кременця починається спорудження кам'яного замку. З 1438 р., коли місто отримало магдебурзьке право, у замку була резиденція старости — представника князівської влади.

У 1536 р. польський король Сигізмунд І подарував Кременець і його околиці своїй дружині Боні Сфорці. Італійка запросила архітекторів зі своєї батьківщини й з їх допомогою значно укріпила замок. Жадібна італійка запровадила в краї феодальні порядки й італійську систему збирання грошових і натуральних податків за все, що лише можна було обкласти податком. Збереглися історичні свідчення, що від'їжджаючи в Італію після смерті чоловіка, вона вивезла з Кременецького замку 70 возів різного добра. Згодом навіть король Іспанії позичав у неї гроші.

До початку національно-визвольної війни українського народу Кременецька твердиня мала неприступні стіни (висотою 7—8 м при товщині 2,0—2,5 м), три кутові башти, гармати, склади для зберігання ядер і пороху, казарми, в яких мешкав численний гарнізон, господарські споруди зі значними припасами. Замок височів на горі з обривистими схилами, що підноситься на рівнем моря на 397 м. Та це не стримало козацького запалу. Восени 1648 р. козацьке військо під проводом черкаського полковника Максима Кривоноса приступило до замку.

Важка кровопролитна облога тривала півтора місяця, вже починалися перші морози, але М. Кривоніс не був би народним героєм Кривоносом, якби безславно ступився з-під стін Кременця (як свого часу монгольські хани Батий, Куремса та угорський король Андрій), V середині жовтня черкаські козаки й волинські селяни повстанського загону Колодки з Підлісців змусили польський гарізон скласти зброю, увірвалися у твердиню й не залишили від неї каменя на камені. Відтоді фортеця не відбудовувалась.

Тих козаків, які полягли під час штурму фортеці, за наказом М. Кривоноса, було перенесено до сусідньої гори Черча (назва гори пов'язана з тим, що до монголо-татарської навали тут існувала чернеча обитель) І поховано в її підніжжі на П'ятниць-кому цвинтарі. Тут досі збереглося більше ста кам'яних надгробків з хрестами XVI ст., на окремих з них ще проглядаються написи.

У наш час Кременецький замок представляє з себе туристично атракційні руїни фортечних мурів з зубцями і вузькими бійницями, непогано збереглися прямокутна в'їзна двоярусна башта висотою 12 м із в'їзною арковою брамою у готичному стилі та "Башта над домом" XV ст., а також залишки замкового колодязя і кілька підземних приміщень, де тримали порох, зброю й інше військове спорядження. Про славетні сторінки історії замку розповідає багата експозиція місцевого краєзнавчого музею.

Неподалік Почаєва лежить древнє містечко Вишнівець9 відоме тим, що тут у родовому князівському замку народився й змужнів Дмитро-Байда Вишневецький — славнозвісний засновник козацької січі на острові Мала Хортиця у 1556 р., згодом жорстоко закатований турецьким султаном на фортечних гаках Стамбула (у 1563 р.). До нашого часу на правому березі широкоплесої Горині збереглися малопримітні рештки оборонних валів старокняжого родового гнізда Вишневецьких. Натомість, у Вишнівці увагу туристів привертає до себе чудовий палац Вишневецьких (збудований у 1720 р.) з ландшафтним парком в англійському стилі. Варта уваги й розташована неподалік колишнього замку Вознесенська церква, збудована в 1530 р. як родова усипальниця династії Вишневецьких. На церковному подвір'ї біліють, наче разки намиста, древні кам'яні хрести — німі пам'ятки славного минулого Вишнівчицького краю.

Теребовлянський замок — осередок літописного Теребовлянського князівства. Об'єднання Теребовлянського та Звенигородського князівств у ХП ст, призвело до утворення Галицького князівства з столицею у Галичі. Відтоді Теребовлянська земля почала відігравати функцію охорони східного кордону Галичини давньоруського, литовського й польського періодів.

Перша документальна згадка про град Теребовлю на Гнізні міститься в Іпатіївському літописі під 1097 р. У 1211р. теребовлянський князь Ізяслав Володимирович у запеклій битві з угорськими завойовниками під стінами Теребовлі був розбитий, взятий у полон і невдовзі страчений разом з батьком і братами. А тридцять років по тому, у 1241 р., Теребовля була вщент зруйнована ордою хана Батия.

У 1341 р. Теребовлю захоплює армія польського короля Казимира III. У 1349 р. місто остаточно входить до складу Польського королівства. З 1366 р. починається перебудова теребовлянського дерев'яного укріплення XI—XII ст. на кам'яний замок. У 1389 р. містові дарується магдебурзьке право.

З утворенням у 1434 р. Руського воєводства Теребовля стала центром повіту, тут влаштовувались великі ярмарки. Крім пожвавлення економічного життя, це призвело до систематичних набігів татарської кінноти. У 1453 р. поблизу Теребовлі відбулась велика битва, в якій зіньківський староста Ян Лащ спільно із старостами Меджибожа та Летичова Матеушом і Яном Німцем розбив великий татарський загін. Проте, невдовзі Ян Лащ загинув у бою, а набіги не припинялись. Найбільш спустошливі напади зафіксовані у 1498, 1508,1515,1516 рр. Це призвело до тимчасового занепаду Теребовлі.

Нове піднесення відбулось на початку XVII ст. Відроджувалась економіка, у 1631 р. був перебудований і реконструйований теребовлянський замок. Жителі Теребовлі взяли активну участь у подіях національно-визвольної війни і навіть створили окремий полк, який взяв активну участь у бойових діях. У березні 1649 р. теребовлянське ополчення було розбите коронною армією.

Однак, найважчі часи для Теребовлі припали на кінець XVII ст. У 1675 р. турецька армія зруйнувала місто і протягом тижня тримала в облозі замок (взяти його турки не зуміли).

У 1688 р. місто зазнало нового руйнівного нападу турків. Цього разу замок був зруйнований і більше вже не відбудовувався.

Зараз на високій горі над містом залишилися лише атракційні руїни Теребовлянського замку, збудованого на місці давньоруського городища. Збереглися Масивні (товщиною до 4—5 м) фрагменти фортечних мурів та три кутові башти. Башти і стіни мають внутрішні дерев'яні бойові галереї та ряди бійниць. Дворище замку доволі велике за розміром — 120 х 60 м.

Пожвавлення туристичного інтересу до замку можливе за умови здійснення часткових реставрацій архітектурних елементів давньоруської фортеці та середньовічного замку й організації у столиці Теребовлянського князівства історичного музею з окремими відкритими павільйонами та можливістю екскурсійного огляду підземель й підйому на оглядові майданчики башт.

Під Замковою горою у XVI ст. стояв Підгорянський монастир Василіян. Однак, численні татарсько-турецькі навали залишили від нього лише руїни — збереглися тільки дві наріжні башти з бійницями та фундаменти; стін і внутрішніх споруд.

Ще однією цікавою фортифікаційною пам'яткою Теребовлі е споруда колишнього монастиря Кармелітів, в якій зараз знаходиться духовна семінарія Української Православної Церкви. Монастир, збудований упродовж 1617—-1639 рр., захищають високі оборонні стіни з чотирма кутовими п'ятикутними баштами" дві з яких знаходяться над Гнізною, із рядами бійниць для гармат і мушкетів.. Ця міні-фортеця в умовах безперервних татарських навал і підпалів міста виконувала роль сховища для покатоличеної частини населення прилеглих кварталів і, за переказами, сполучалася підземними ходами із замком та непролазними заплавними мочарями поза містом (на випадок евакуації). Монастирський костел відзначається пишністю архітектурного оздоблення у стилях ренесансу їй бароко.

Оборонний характер у Теребовлі) має також церква Св. Миколая (XVI ст.), укріплена товстими стінами з рядом бійниць попід дахом.?

За 18 км від князівської еребовлі у Микулинцях над Серетом височіє ще одна пам'ятка оборонного зодчества — Микулинецький замок XVI—XVII ст. (точніше, його руїни) (рис. 5.16).

Багате ремісниче поселення Микулинці вперше згадується у 1096 р. на сторінках "Поучення дітям" Володимира Мономаха.

Микулинецький замок

Рис. 5.15. Микулинецький замок

У XI ст. містечко входило в Теребовлянське князівство, у ХП ст. — в Галицьке, з 1199 р.( (-^.у склад Галицько-Волинської держави. Після монголо-татарської навали хана Батия й численних (мало не щорічних) набігів татарських людоловів у XIV—XVI ст. поселення виродилося у невелике село.

Однак, у 1550 р. його власниця рішуче взялася за будівництво тут мурованого замку дляхисту підданих від татарського розбою. Під захистом твердині життя пожвавішало, і вже в 1595 р. для Микулинців вдалося виклопотати статус міста з магдебурзьким правоміІ1 дозволом тричі на рік організовувати ярмарки.

Микулинецький замок належав князям Конєцпольським і Зборовським. Він витримав десятки облог, кілька разів руйнувався. Зокрема, після запеклої півмісячної облоги невеличка Микулинецька твердиня у 1672 р. впала під натиском багатотисячної турецької армади султана-завойовника Магомета IV. Озвірілий від такого впертого опору султан повелів вбити всіх чоловіків міста, а жінок та дітей забрати в ясир. На початку ХУІП ст. Микулинецький замок відбудовують його нові господарі Сенявські, Любомирські, а а другої половини XVIII ст. — вельможний магнатський рід Потоцьких. У 1815 р. його купує австрійський барон Кнопка й організовує у ньому суконну фабрику.

До нашого часу збереглося близько половини замкових фортифікацій: дві наріжні башти з ярусами бійниць і ділянки стін між ними. Сучасна дослідниця пам'ятки І. Пустиннікова з тривогою зазначає, що нині територію Микулинецького замку перетворено на сміттєзвалище і вія "помирає на очах". І це при тому, що замку якнайкраще пасує стати торговим брендом популярного на Тернопільщині пива. Місцева пивоварня цілком могла б спрямувати частину своїх обігових коштів, спеціально звільнених державою від оподаткування, на архітектурно-естетичне впорядкування замкової території й виступати спонсором організації у стінах замку фестивальних акцій.

Поряд із замком у старому парку XIX ст. знаходиться палац Людвіги Потоцької, збудований у 1760-х рр. у стилі класицизму. Дослідження місцевих сірчаних джерел спонукало австрійського барона Кнопку відкрити тут у 1815 р. аристократичну бальнеооздоровницю. Відтоді курортний статус палацу не змінювався, і нині в його головному корпусі й бічних флігелях діє Тернопільська обласна бальнеологічна лікарня (профіль — шлунково-кишкові захворювання, порушення обміну речовин).

Бережанський замок — осередок Державного історико-архітектурного заповідника. Він на всю Європу прославився завдяки тому, що впродовж двох століть цю твердиню не могла взяти жодна армія.

Перша письмова згадка про Бережани датується 1376 р. Розквіт поселення припав на буремне XVI ст., коли польський король Сигизмунд І подарував у 1530 р. це жваве поселення князеві Миколі Сенявському й надав йому статус міста з магдебурзьким правом.

М. Сенявський, найнявши італійських інженерів, упродовж 1534—1654 рр. зводить у Бережанах на острові посеред Золотої Липи справжній замок за канонами передової європейської воєнної інженерії (за новоголландською системою, розробленою Г. де Бопланом), а в його дворі — розкішний бароковий князівський палац та не менш розкішний фортечний костел-усипальницю Святої Трійці у стилі готики й ренесансу (у ньому було поховано майже всіх представників княжої династії, у тому числі княгиню Анну Сенявську, надгробок якої зберігся і нині в окрасою музейної експозиції в Олеському замку на Львівщині). У палаці Сенявськими було зібрано багату колекцію творів європейського мистецтва, яку перед Першою світовою війною вивезли до Кракова. У другій половині XVI—XVII ст. замок кілька разів добудовувався і модернізувався, змінюючись від суто оборонної споруди до оборонно-житлового (палацового) комплексу.

Бережанський замок і палац були сильно пошкодженими під час артобстрілів Першої світової війни і з тієї пори не відновлювалися. Однак, він і досі вражає своєю величчю. Товщина фрагментів південно-західної стіни сягає 6 м, такі ж величезні розміри мають кутові башти п'ятикутної у плані твердині. Башти мають складну систему бійниць з двома-трьома схрещеними ходами, що давало змогу вести прицільний обстріл під різними кутами.

Нині доцільно (і комерційно доволі перспективно) інвестувати кошти у повну відбудову ренесансного палацово-замкового комплексу Бережан як еталонного середньовічного князівського замку-резиденції. Відроджений комплекс зможе надавати нічліжні, гастрономічні, експозиційно-екскурсійні й анімаційно-туристичні послуги, а головне — стане справжньою туристичною окрасою Поділля.

Збаразький замок — це могутня прикордонна фортифікаційна споруда, яка згадується у польських хроніках з середини XV ст. Перша літописна згадка про Збараж на Гнізні міститься в "Повісті врем'янних літ" під 1211 р. Будівництво кам'яного замку на горі серед непрохідних боліт у 1626—1631 рр. здійснили князі — брати Христофор та Юрій Збаразькі. Проект розробив італійський архітектор В. Скамоцці, керував будівництвом палацу в ренесансному стилі та бастіонів за новоголландською системою укріплень архітектор Ван Пеен. Після смерті Ю. Збаразького замок перейшов у володіння князів Вишневецьких, які продовжили роботи з укріплення оборонних споруд та упорядкування палацу. У 1649 р. при облозі військом Б. Хмельницького під Збаразьким замком загинув козацький полковник Н. Морозенко, про якого складено багато легенд і пісень. У 1707 р. у Збаразькому замку побували український гетьман І. Мазепа та російський цар Петро І. Вони, оглянувши укріплення замку, дали високу оцінку його оборонним спорудам.

Урядовою постановою територію Збаразького замку оголошено Державним історико-архітектурним заповідником. Відновлений князівський палац відкрив свої двері перед туристами. Ведуться реставраційні роботи з відродження замку. Із славетними сторінками історії замку знайомить експозиція місцевого історико-краєзнавчого музею.

Ще однією пам'яткою фортифікаційного зодчества міста є середньовічний монастир Бернардинів, зведений у стрілі бароко в 1627 р., збереглися його в'їзна башта з брамою, чернечий костел та келії.

Скала-Фїодільська — середньовічна прикордонна твердиня Речі Посполитої, закладена над Збручем усього за 40 км від Кам'янця-Подільського - центру Подільської округи Османської імперії.

Давня назва замку й поселення при ньому — Скала над Збручем. Відоме з часів Київської Русі. Вже тоді тут був оборонний давньоруський дерев'яно-земляний замок, дуже понищений татарами. Князі Коріатовичі, які з 1331 р. осіли на Поділлі після приєднання Його до Великого князівства литовського, відбудували замок у Скалі в 1360—1370-х рр. ,У 1395 р. литовський князь Вітовт Великий відібрав у володаря Подільської України Федора Коріатовича ряд міст, у тому числі й Скалу. Відповідно, подоляни масово потягнулися за своїм православним князем аж у Закарпаття, де й осіли в Мукачівському замку й підзамчі. А замов у Скалі невдовзі відійшов до польської корони.

У 1515 р. польський король Сигизмунд подарував замок Кам'янецькому старості Станіславу Лянцкоронському. Але вже в 1516 р. під час однієї з численних татарських навал місто і замок були спалені дощенту. Його відбудовували, але татари ще кілька раз плюндрували твердиню, а напад 1538 р. остаточно її понищив.

Якісно нова перебудова фортеці у Скалі розпочалася в середині XVI ст. і здійснювалася за модерною новоголландською системою замку бастіонного типу 3 потужним артилерійським озброєнням. Замок був захищений скелями та річкою з трьох боків і лише з півдня був доступним. З цього боку викопали глибокий рів, запустили в нього води Збруча, звели кам'яні стіни, В'їзну башту з підйомним мостом та монолітну Порохову башту.

У 1620 р. Скалі довелось витримати облогу турецької армії, яка розгромила перед тим польське військо на Цецорі. І хоча фортеця була сильно пошкоджена попередньою облогою, волохів, захопити її туркам не вдалося. А от в 1648 р. козацькі війська Б. Хмельницького таки здобули твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Значних руйнувань замок зазнав у 1657 р." коли ним володів трансильванський князь Д'єрдь ІІ Ракоці. А після захоплення у 1672 р. турками Поділля замок у Скалі остаточно занепав і вже не відбудовувався.

У середині XVIII ст. староста Скали Адам Тарло здійснив ремонт оборонних мурів та башти замку, реставрував, палац, але після нищівної пожежі 1765 р. замок остаточно покинули.

Зараз над кручею Збруча відносно непогано збереглися оборонні стіни, що сходяться на краю виступу під гострим кутом, В'їзна башта та монументальна чотириярусна Порохова башта. Всередині замкового дворища є "кістяк" первісно розкішного палацу з гарним кам'яним орнаментом навколо вікон та дверей.

Замок Скали-Подільської необхідно повністю відбудувати, розмістивши в одній частині палацу музейну експозицію, а в іншій — туристичний готель. Слід відновити периметр внутрішніх дерев'яних бойових галерей, замкові підземелля, розставити на баштах гармати й обладнати оглядові майданчики. Реалізація цього проекту дасть змогу одразу залучити замок у Скалі в комерційний масовий туристичний маршрут на рівні із сусідніми фортецями в Кам'янці-Подільському районі. г. ,,.п,

Наявність туристичного готелю дасть змогу для організації із замку кінних турів понад кручами Збруча у заповідні Медобори до карстових озер, рифових скель, товтрової печери Перлина, джерела медрбірської води, до місця знаходження Збруцького ідола та в культовий, язичницький центр подільських племен IX—Хет., що складається з трьох городищ-святилищ на трьох горах-товтрах Богит, Грвда, і Звенигород, а також — тури у Дністровський каньйон, у Кам'янець-Подільський, до королівських укріплень "Окопи Святої Трійці", до лабіринтової печери Атлантида та низки інших гіпсових печер Борщівського району (Млинки, Озерна тощо).

Скалатськийзамок — ще одна прикордонна твердиня -"скала" Речі Посполитої на підступах до Збруча. Невдовзі після того, як у 1600 р. містечко отримало магдебурзьке право, для його захисту в 1630 р. польский мечник Кшиштоф Віхровський побудував невеликий замок. Численні татарсько-турецькі облоги завдали фортеці сильних руйнувань. Відбудовували замок у кінці XVII ст. Ян Фірлей та в кінці XIX ст. архітектор Т. Талевський, після чого його башти під гострими черепичними дахами набули неоготичного вигляду.

Зараз чотири наріжні башти Скалатського замку збереглися в доволі непоганому стані (завдяки консерваційним роботам 1960-х рр.). Башти п'ятикутні, чотириярусні з рядами гарматних і мушкетних бійниць, мають вельми атракційний масивний готичний вигляд.

Доцільно акумулювати кошти для продовження відбудови цієї атракційної пам'ятки, розташованої в самому центрі міста біля автовокзалу. Для цього необхідно поглибити існуючий рів, який по периметру оточував міські стіни, повищити ці стіни, відновити в'їзну браму та розчистити територію прямокутного двору для організації в ньому невеликого польсько-козацького скансену із демонстрацією зразків середньовічної артилерії, осадних механізмів, похідної козацької кузні тощо. Музейну експозицію дуже доречно розгорнути в усіх чотирьох готичних баштах замку. Вхідна плата за екскурсійне відвідування замку самодіяльними автотуристами й організованими тургрупами з Тернополя, Львова, Сатанівського курорту і Кам'янця-Подільського цілком здатна перекривати видатки на підтримання його обслуговуючої інфраструктури.

Бучацький замок — родове гніздо українських феодалів Бучацьких (згодом полонізувалися), розбудоване на високому скелястому мисі над Стрипою на місці укріплень дерев'яного давньоруського граду. Перша згадка про замок відноситься ще до 1879 р. За твердженнями археологів, північна стіна замку, вимурована з блоків червоного пісковику, датована саме XIV ст.

Твердиня витримала десятки татарських і турецьких облог, неодноразово руйнувалася, але завжди потім відбудовувалася, слугуючи резиденцією воєвод руських, у тому числі останнього з роду — Якова Бучацького, згодом — польських магнатів Творковських-Бучацьких, які успадкували не лише твердиню, а й славне прізвище. Після шлюбу кам'янецького каштеляна Анджея Потоцького з Катериною Бучацькою замок на початку XVII ст. перейшов до роду Потоцьких. Дружина С. Потоцького

Марія Могилянка в 1630-ті рр. суттєво укріпила замок, перебудувавши його за новоголландською системою на бастіонну артилерійську твердиню. У 1672 р. ця твердиня зуміла витримати облогу багатотисячної турецької армади султана-завойовника Магомета IV. Але в 1676 р. турки таки зруйнували цю фортецю. Однак Ян Потоцький до 1684 р. повністю її відновив. І лише з XVIII ст. напівзруйнований замок втрачає своє оборонне значення й покидається власниками, приходячи в запустіння. Його потужні оборонні мури у XIX ст. розбирають і продають як будівельний матеріал.

До нашого часу відносно непогано збереглися башти та замкові стіни XVI ст. товщиною до 3,5 м з трьома ярусами бійниць для ведення перехресного обстрілу з усіх видів вогнепальної зброї, а також фундаменти воєводського ренесансного палацу Бучацьких, який прикрашали галереї з аркадами.

Стан збереженості пам'ятки дає підстави для започаткування проекту його повної відбудови й надання йому статусу державного історико-культурного заповідника. Слід відбудувати ренесансний палац воєводи руського Яна Бучацького, розмістивши в його одній частині туристичний готель і ресторан, а в іншій — історико-краєзнавчий музей, експозиція якого знайомитиме з історією славних українських родів Бучацьких і Потоцьких, незліченними облогами й польсько-українсько-волосько-татарсько-турецькими війнами XIV—ХУШ ст. Периметр стін варто замкнути, на їхніх верхніх ярусах відновити консольні дерев'яні бойові галереї та відбудувати в'їзну браму у твердиню. В овальному дворі замку доцільно організувати історичний скансен середньовічної артилерії і механізмів для ведення облог замків (тим паче, що з внутрішнього боку замкових мурів збереглися спеціальні кам'яні опори для таких дерев'яних механізмів для ведення обстрілу лав нападників).

У передмісті Бучача (за 1 км) — Підзамочку — на мисі над Стрипою розташований ще один замок.

Підзамоцький замок побудований з місцевого червоного пісковику близько 1600 р. Яном Бучацьким як форпост Бучацького замку. Твердиня неодноразово плюндрувалася татарами й турками, однак щоразу відбудовувалася й до середини ХУШ ст. використовувалася місцевими магнатами як родове помешкання. Найбільшого руйнування замку завдає сучасна безгосподарність й нехлюйство місцевої влади.

Тим не менше, Підзамоцький замок відносно непогано зберігся. У плані це неправильний чотирикутник, що різко звужується на півночі. Фрагменти стін із рядами бійниць прилягають до масивних п'ятикутних башт. У південно-західній частині замку між двома п'ятикутними баштами збереглася брама з родовим гербом Бучацьких та датою побудови (відбудови) твердині. Між баштами, над проїздом брами зберігся мурований прохід для захисників твердині. За мурами, у західній частині замку збереглися руїни додаткових укріплень.

Цілковите відновлення пам'ятки зусиллями приватного інвестора проблематичне через низьку інвестиційну окупність проекту. Але, з огляду на потребу відродження сусідньої Бучацької твердині як пам'ятки міжнародної (української і польської) історико-культурної спадщини, Підзамоцький замок вимагає принаймні часткової реконструкції й археологічної консервації, а його територія — естетичного упорядкування. В ім'я збереження цієї пам'ятки оборонного зодчества, було б доцільно негайно передати її національній Федерації історичного фехтування і реконструкції.

Чортківський замок — резиденція відомих українських магнатських родів Гольських та Потоцьких. Його було збудовано в 1610 р. з блоків пісковику на пагорбі над Серетом на місці давніших дерев'яних укріплень. У1648 р., коли Бучач став одним з центрів національно-визвольного руху, замок перейшов у руки Б. Хмельницького. Упродовж XVII — середини XVIII ст. замок зазнавав неодноразових татарсько-турецьких руйнувань, зокрема у період турецького панування в краї (1672—1683 рр.). Але з 1699 р., коли поляки відбили Бучач у турків, Потоцькі поступово відбудовують свій замок.

Чортківський замок практично повністю зберігся. У плані це неправильний чотирикутник площею 70 х 100 м. Наріжні башти, стіни з рядами бійниць для перехресного обстрілу з усіх видів вогнепальної зброї та система запущених кілька кілометрових підземних ходів утворюють мальовничий архітектурний ансамбль. Однак через цілковите невігластво місцевої влади зараз на його території діє заправочна станція і триває процес "тихого" фізичного нищення середньовічної пам'ятки.

Реставрація замку, перенесення сюди фондів місцевого краєзнавчого музею й організація в замку музейно-анімаційного туристичного комплексу зі статусом державного історико-культурного заповідника не вимагає аж надто значних інвестиційних затрат. Та ці затрати дадуть змогу перетворити Чортківський замок на справжню "перлину" комерційного маршруту масового туризму „Золоте кільце Західного Поділля" і привабить сюди потоки поціновувачів замкового туризму з Польщі й країн Західної Європи.

Кривчецький замок XVII ст. (башти) знаходиться на півдні області в Борщівському районі у центрі с. Кривче, широко відомого туристам своєю Кришталевою печерою — єдиною природною печерою України (не враховуючи спелеокомплексів АР Крим), обладнаною для екскурсійного відвідування.

Зараз від замку залишилися дві оборонні башти з бійницями для перехресного обстрілу та мур між ними. Оборонний мур між баштами товщиною 1,3 м вимурований подільськими реставраторами на висоту 4 м (первісна його висота становила 7 м).

Південно-східна башта не має даху, у плані шестигранна й нараховує чотири яруси (перший ярус розташований нижче сучасного рівня поверхні, вхід до підземелля засипаний землею). Ширина сторони башти — 6 м, товщина муру — 2,3 м. Між другим і третім ярусами збереглося кам'яне перекриття.

Північно-західна башта завдяки реставраціям активістів Подільського туристично-краєзнавчого товариства збереглася в набагато кращому стані. Вона має дах, кам'яні перекриття між ярусами, всередині поштукатурена. Висота башти — 16,7 м, ширина однієї сторони — 6,8 м. У 1930-ті рр. у башті діяв притулок для туристів, які приїжджали відвідувати Кришталеву печеру.

Нині цей туристичний притулок доцільно відновити. А в сусідній башті після завершення реставрації розмістити експозицію меморіально-краєзнавчого музею, що розповідатиме про подвижницьку працю Подільського туристично-краєзнавчого товариства, історію відкриття й дослідження Кришталевої та інших гігантських лабіринтових гіпсових печер Поділля.

Замок у Золотому Потоці на півдні Тернопільської області збудований на початку XVII ст. Стефаном Потоцьким, воєводою Брацлавським (близько 1568—1631 рр.). І. Пустиннікова наводить твердження польських істориків про те, що С. Потоцький навколо замку заснував і саме місто Золотий Потік, а палац посеред замкового двору перетворив на одну зі своїх улюблених резиденцій, в якій полюбляв подовгу мешкати з дружиною Марією Могилянкою. Турки кілька раз плюндрували твердиню (найбільше — під час облоги 1676 р.), однак Потоцькі її відбудовували. З середини XVIII ст. замок переходить із рук у руки, останніми з 1875 р. по 1939 р. (до приходу радянської влади) замком володіла родина Гнєвощів.

Кам'яний замок з тесаних блоків темно-червоного пісковику відносно добре зберігся (немає лише західної башти та в XIX ст. розібрані кілька ділянок замкових стін). У плані це майже ідеальний квадрат, забудований по периметру фортечними мурами товщиною близько 2 м та трьома наріжними триярусними баштами з рядами бійниць для перехресного обстрілу. У північно-східній куртині розміщена в'їзна брама зі збереженими елементами ренесансного декору. З внутрішнього боку брама прикрашена родовим гербом Потоцьких. Посередині замкового двору височить ренесансний двоповерховий палац Потоцьких. Довкола замку помітні сліди колишнього рову та земляних валів передової лінії оборони твердині.

Територія замку зараз використовується у господарсько-складських цілях. І замок, і палац вимагають проведення ґрунтовних консервацій них робіт. Пожвавлення туристичного інтересу до Золотопотоцького замку стане можливим за умови організації в палаці молодіжної турбази і сільського краєзнавчого музею та об'єднанні зусиль щодо охорони й популяризації пам'ятки з боку місцевої влади і представників одного з клубів національної Федерації історичного фехтування і реконструкції.

Збруцька оборонна лінія Речі Посполитої нараховує декілька замків, вкритих бойовою славою, на крутих берегах Збруча у таких поселеннях: Сатанів і Гусятин (на лівому — Хмельницькому боці), Сидорів, Скала-Подільська, Кудринці й Окопи (на правому — тернопільському березі).

Сидорівський замок XVII ст. височіє на стрімкому мисі, що з трьох боків омивається притокою Збруча у Гусятинському районі. Історичні відомості про нього доволі скупі. Укріплення лежало обіч сумнозвісного Волоського шляху татарських орд, тож неодноразово витримувало їх облоги. Найбільших руйнувань твердиня зазнала у 1672 р. та 1694 р. від артилерії турецьких армій.

Стан збереженості Сидорівського замку оцінюємо як відносно непоганий. Вціліло оборонне "ядро" твердині — її північно-західна частина з двома високими стінами, з'єднаними під гострим кутом (особливості рельєфу мису) та опуклими баштами. Стіни мають три яруси складних 2—3-канальних бійниць для ведення перехресного обстрілу. У дворі замку до оборонних стін прилягають каземати, житлові та господарські будівлі.

Варто відбудувати найдовшу південно-східну стіну і три її башти та провести реставрацію існуючих укріплень — і в Сидорові постане цілісний замковий ансамбль, унікальний серед фортифікацій Поділля з огляду на свій архітектурно-планувальний характер (гострокутна крейсероподібна споруда).

Сидорівський замок стоїть біля ніш "Подільські Товтри" на півдорозі між Сатанівським замком і заповідними урочищами Медоборів та замком у Скалі-Подільській. Найдоречнішим видається передати цю атракційну твердину для упорядкування й охорони національній Федерації історичного фехтування і реконструкції.

Кудринецький замок стоїть на високій кручі (гора Стрілка) над Збручем всього за 22 км від Кам'янця. Поблизу села збереглися залишки Троянового валу антської держави (ІП—V ст.) й давньоруського городища X—XIII ст.

Кам'яний замок у Кудринцях побудовано з тесаних блоків пісковику у 1615 р. Належав він роду Гербуртів. Твердиня контролювала ділянку сумнозвісного татарського Волоського шляху, яким професійні загони людоловів шастали рейдами у Галичину мало не щороку. У 1648 р. замок здобули місцеві селяни й козаки М. Кривоноса. Турки плюндрували укріплення у 1672 р. та 1694 р. На початку XVIII ст. нові господарі Гуменецькі відбудували замок й оселилися в ньому. І лише з середини XIX ст. твердиня залишилася без власника, а місцеві селяни почали хутенько розбирати її на будівельні матеріали.

Кудринецький замок зберігся порівняно добре й має доволі атракційний вигляд. У плані це неправильний чотирикутник розмірами 25 х 70 м. Височіють три монументального типу наріжні башти з трьома ярусами бійниць, пристосованих для ведення перехресного й флангового вогню, та три з чотирьох замкових стін (південна, західна і північна, товщиною 1,5 м). Найбільш неприступною є східна стіна, захищена обривистим схилом гори та Збручем у її підніжжі. З Південної п'ятигранної башти у долину Збруча прокладено склепінчатий підземний хід, пізніше закладений камінням. Неглибока западина біля іншої шестигранної башти вказує на місце, де колись була криниця. Гірше за інші збереглася В'їзна, або надбрамна башта, однак і її реконструкція не складає труднощів.

З замкових башт відкривається мальовничий краєвид розлогих пшеничних ланів горбистого Поділля і каньйоноподібної долини Збруча з урвищами й лісистими кручами, розчленованими глибокими яругами.

Стан збереженості архітектурного ансамблю пам'ятки та її сусідство з НПП "Подільські Товтри" і Кам'янцем-Подільським (22 км) дає підстави для високої експертної оцінки комерційної перспективності проекту повної відбудови замку й організації на його території ресторанно-готельного й туристично-анімаційного комплексу. Кудринецький замок має всі передумови, щоб увійти в якості атракції й нічліжної бази у комерційний кількаденний кінно-туристичний маршрут замками Призбруччя від Сатанова, лісистих урочищ і слов'янських святилищ Медоборів до "Окопів Святої Трійці", Кам'янця-Подільського й Хотина.

Легендарний об'єкт масового польського культурно-туристичного паломництва лежить у крайньому південно-східному закутку Тернопільської області. Це — бастіонний форт "Окопи Святої Трійці" поряд з с. Окопи (навпроти задністровського с. Атаки).

"Окопи Святої Трійці" (повна польська назва "Окопи Гори Святої Трійці, блокада Кам'янця") закладені у стратегічно ключовій точці південно-східної оборонної лінії Речі Посполитої на вузькому крутосхилому мисі, утвореному в місці впадіння Збруча у Дністер. Твердиня знаходиться за 3 км від Жванецького замку, за 5 км від Хотинської й 20 км від Кам'янець-Подільської фортець (звідси також 12 км до легендарної печери Атлантида НІШ "Подільські Товтри" та недалеко до заповідних урочищ-стінок 70—110-метрового каньйону Дністра).

Середньовічні Окопи постали не на порожньому місці. Унікальність цієї місцини у воєнно-стратегічному плані зумовила її ратне освоєння з дописемних часів. Археологами виявлено тут залишки антського (III—Уст.), тиверського (VI—IX ст.) й давньоруського (X—XIII ст.) дерев'яних укріплень.

Творцями твердині "Окопи Святої Трійці" є видатні полководці Речі Посполитої — коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський (він будував форт своїм коштом, не сподіваючись на допомогу польського сейму) та воєвода київський Марцін Коптський. Його з березня по жовтень 1692 р. зводила вся польська армія.

Форт одразу став прикордонним опорним вузлом польської оборони від турецької агресії, він контролював прилеглий брід через Дністер та дороги, що вели до Кам'янця-Подільського — центру османських володінь (пашалика) на Поділлі. У ньому базувалися війська, які не дозволяли постачати їжу та боєприпаси туркам в оточеному Кам'янці і винищували турецькі загони, що вирушали з фортець Кам'янця і Хотина.

З бастіонів Окопів праворуч було видно стіни та мінарети Хотинської фортеці, ліворуч — Жванецький замок. Через Жванець лежав шлях із османської Бессарабії в Кам'янець. Отож воїнові з висоти башти відкривався краєвид з двома фортецями, двома переправами через Дністер та стародавній шлях, яким вряди-годи рухалися турецькі транспорти.

Польська блокада турків у Кам'янецькій твердині тривала декілька років. Весь цей час не припинялися бойові зіткнення, безстрашні вилазки на протилежний берег Дністра й захоплення багатих турецьких транспортів на півдорозі між Хотином і Кам'янцем. Це страшенно гнівило подільських намісників султана Галіль-паші, а після його смерті — Кахріман-пашу, однак османські чільники нічого не могли вдіяти — Окопи були блискуче захищені самою природою, численною артилерією й армією коронного гетьмана. І розтрощити їх вдалося хіба б потугою цілої султанської армії.

Згідно з Карловицьким мирним трактатом 1699 р., турецький гарнізон залишив Кам'янець і повернув полякам Поділля. Відтак, Окопи втратили своє оборонне значення, лише в 1711 р., коли турецька та шведська армії на чолі з Карлом XII загрожували напасти на Польщу з боку Волощини (сучасної Молдови), Кам'янець і Окопи почали спішно готуватись до оборони й зміцнили мури. У 1769 р. в Окопах засіли польські конфедерати. На допомогу королю прийшли російські війська, які взяли форт штурмом. Унаслідок цих воєнних дій мури були дуже пошкоджені. Після переходу під юрисдикцію Австро-Угорщини частину валів Окопів у 1772 р. було розібрано.

Форт досі справляє атракційне враження. Збереглися дві прямокутні двоярусні надбрамні башти (Кам'янецька та

Львівська) з гарматними бійницями на другому ярусі, напівзруйнована дозорна вежа над Збручем та система земляних бастіонів поблизу брам. Відстань між брамами складає 480 м. Довжина Кам'янецької брами становить 12,3 м, ширина — 8,0 м, довжина Львівської — 10,4 м, ширина — 8,5 м. Висота обох брам сягає 7,5 м.

Збереженістю надбрамні укріплення форту завдячують реставраційним роботам 1905 р., проведеним Польським товариством шанувальників старожитностей. Неабиякий інтерес сучасних польських туристів до форту спонукає до пошуків поважного польського інвестора, зацікавленого в цілковитому музейно-анімаційному відродженні цього фортифікаційного комплексу — місця слави легендарного польського лицарства.

Цей проект комерційно вигідний. Відбудувати казарми, переобладнавши їх під туристичний готель та польовий армійський табір для дитячо-юнацьких скаутських тургруп не вимагає особливих коштів. Проте переваги очевидні, адже Окопи — це ідеальний відправний пункт для організації пішохідних і кінних екскурсій у Кам'янецьку й Хотинську твердині, до руїн замку Лянцкорунських у Жванці, до 70—100-метрових стінок каньйону Дністра, у печеру Атлантида та вгору вздовж Збруча до легендарних прикордонних польських замків у Кудринцях і Скалі-Подільській.

Крім замкових споруд, в Україні збереглася значна кількість історичних монастирських комплексів. Монастирі завжди були центрами паломництва віруючих, туристів та краєзнавців. До найвизначніших духовних пам'яток України належать такі монастирі: Почаєвська лавра (XVI—XIX ст.) у Тернопільській області

Свято-Успенська Почаївська лавра — найбільша православна паломницька святиня Волині, Галичини, Поділля, Білорусі й Молдови, друга за значущістю релігійна святиня українського народу. Лавра знаходиться на півночі Тернопільської області в межах історичного Волинського краю. Разом із пам'ятками сусіднього (24 км) Кременця, Почаївська лавра входить у Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник (рис. 5.31).

Рис. 5.31. Свято-Успенська Почаївська лавра

Почаївська лавра височіє на високій Почаївській горі, що панує над всією околицею більш ніж на 75 м. Позолочені куполи дзвіниці і лаврських храмів в ясну погоду видно з відстані до 30 км. Гору з трьох боків оточує містечко Почаїв.

В архіві Почаївської лаври збереглася рукописна "Книга позовів і документів" за 1661 р., в якій стверджується, що кілька монахів Києво-Печерської лаври оселилися тут ще в 1240 р. після сплюндрування Києва ханом Батиєм. У народній пам'яті закарбувався переказ про те, як на Почаївській горі в часи монгольської навали двом ченцям і пастуху Івану Босому явилася Божа Матір у вогненному стовпі. На скелі, де ступила Пречиста, відбилася її стопа, з якої заструменіло святе цілюще джерело. Монастир збудовано на скелі, води поблизу нема, тому поява її ступні — справжнє диво. Відтоді Почаївська гора з укріпленим монастирем на вершині в усі часи служила символом опору українського народу насильницькому окатоличенню "вогнем і мечем", яке несли з собою зверхні польські магнати-"місіонери".

Перші документальні відомості про монастир "грецького обряду" в Почаєві є в грамоті польського короля Сигизмунда І (1627 р.), де він характеризується як дуже шанований у народі, стародавній і славний.

У 1597 р. українська дідичка Анна Гойська дарувала монастиреві маєтності й свою чудотворну ікону Божої Матері, згодом названу Почаївською. Цей образ став головною святинею лаври і відтоді глибоко шанується українським народом. Ікону створено на Афонській горі у XIII—XIV ст. на замовлення константинопольської патріархії. З нею грецький митрополит Неофіт у 1559 р. прибув з Візантії в Україну для збору пожертв на відбудову патріаршого престолу, сплюндрованого турками. У віддяку за щедрі пожертви Анни Гойської митрополит благословив її цією іконою, і вона залишилася у маєтку Гойських. У замковій каплиці Гойських образ перебував понад 30 років, причому за цей час перед ним відбулося декілька чудесних зцілень. Анна ж після прозріння перед іконою її сліпого від народження брата Пилипа Козинського була глибоко вражена цим дивом і, вважаючи себе негідною одноосібно володіти такою іконою, передала її сусідньому Почаївському монастиреві. Тоді ж вона зробила і так званий фундушевий запис, щедро обдарувавши обитель великими земельними маєтками і щорічними пожертвами.

Невдовзі в монастир прибув той, хто прославив його — преподобний Іов Почаївський, у миру — Іван Залізо. Десятирічним хлопчаком він вступив до Угорницького монастиря, рано прийняв чернечий постриг, а в 30 років, як і належить за православними канонами, був висвячений на ієромонаха. Чутки про його чернечі подвиги досягли можновладного володаря Волинського краю — православного князя Костянтина Костянтиновича Острозького. Це він був натхненником та фундатором першої повної друкованої Біблії церковно-слов'янською мовою, яка побачила світ у 1581 р. А через рік після цієї події преподобний Іов на запрошення князя прибув на Волинь, у Дубно, до Чеснохресного монастиря, яким і керував протягом двадцяти років.

Після смерті ясновельможного князя отець Іов, "утікаючи від людської слави і бажаючи мати славу єдино від тайновидця

Бога", як згодом писали його сучасники, потайки залишив Дубно і подався на Почаївську гору. Братія обрала його ігуменом-настоятелем монастиря.

Отець Іов реформував Почаївський монастир із пустельно-скитського (коли монахи жили в окремих печерних келіях і збиралися разом лише в церкві на службі Божій) на спільно-житійний за уставом Студитського монастиря в Константинополі. Це означало, що встановлювався чіткий порядок щоденного життя братії із призначенням кожному ченцеві праці в церкві та в монастирському господарстві, а також запроваджувалися постійні богослужіння. За преподобного Іова у 1649 р. коштом місцевої православної шляхти, переважно родини Домашевських, було збудовано велику муровану Троїцьку церкву в стилі українського бароко.

Преподобний Іов залишив послідовникам і нащадкам досконалий взірець сполучення християнського аскетизму із суспільним служінням. З одного боку, він часто зачинявся у тісній кам'яній печері-келії, де протягом трьох днів, а то й цілого тижня "мав за їжу лише сльози" і молився за світ. З другого боку, полум'яні антиуніатські й антипротестантські проповіді отця Іова, його активна участь у соборах Української православної церкви викликали повагу до нього навіть у недругів України та українського православ'я.

Іов Почаївський упокоївся у столітньому віці 28 жовтня 1651 р. і невдовзі церквою був канонізований (прилучений до лику святих). Його нетлінні мощі донині покояться біля його тісної печерної келії.

Почаївський монастир витримав чимало облог. Зокрема, за царювання польського короля Яна Собєського (1674—1696 рр.), у розпал Збаражської війни з турками влітку 1675 р. татарські полки з трьох боків обложили Почаївську лавру. З фортифікаційної точки зору тогочасні невисокі укріплення монастиря давали татарам сподівання на легке здобуття й пограбування обителі. Зі сходом сонця 23 липня 1675 р. татари ринулися на приступ монастирських стін. За переказами, у ту ж хвилю ігумен закликав усю братію, яка зібралася в соборі Успіння Пресвятої Богородиці, до палкої молитви. І з першими словами акафісту Пресвятій Богородиці над Почаївською лаврою з'явилася Мати Божа у супроводі сяючого війська небесних ангелів з оголеними мечами в десницях. Татар охопило сум'яття, вони розгубилися і почали задкувати геть від лаври, деякі сміливіші вояки стали стріляти в небесне воїнство, але пущені в небо стріли негайно поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Тоді серця татар скував жах. У сліпій паніці ординці кинулися втікати, кінні під час хаотичної втечі топтали, калічили й убивали пішців. Окрилені появою Пресвятої Богородиці — небесної опікунки святині — захисники монастиря кинулися навздогін ординцям і захопили багатьох татар у полон. Чимало полонених татар, які стали свідками небесного дива, згодом прийняли християнську віру і залишилися в монастирі назавжди.

З 1720 р. розпочався греко-католицький період в історії Почаївської лаври. Тих ченців, котрі не побажали прийняти унію, прогнали геть, натомість в обителі облаштувалися ченці греко-католицького василіянського чину. Справжнім меценатом монастиря у цей період став вельможний граф Микола Потоцький. Найперше він добився визнання Почаївської Матері Божої всім католицьким світом — Римський Папа Климент XIV коронував ікону золотими діадемами. А сам монастир коштом М. По-тоцького було суттєво розбудовано. Посеред обителі постав головний храм — величний бароковий собор Успіння Пресвятої Богородиці (висота — 56 м, довжина — 54 м, ширина — 40 м) — який однак абсолютно не вписався в архітектурні канони Східної церкви й довгі десятиліття сприймався прочанами суто як чужинецький костел. Адже при його будівництві німецький архітектор Готфрід Гофман керувався рідними для нього протестантськими костелами в стилі пізнього центральноєвропейського бароко (скажімо, лише з 1831 р. після повернення лаври у православ'я в Успенському соборі нарешті з'явився іконостас, тоді ж інтер'єр собору розписали згідно з канонами Східної церкви).

У 1831 р. російська влада повернула монастир православним, у 1833 р. російський синод надав монастиреві статус Лаври. З другої половини XIX ст. архітектурний ансамбль обителі набуває сучасних рис, старі укріплення й чернецькі корпуси реконструюються, частково розбираються, постають нові споруди: 65-метрова лаврська дзвіниця, архієрейський будинок, надбрамний корпус, друкарня. Формування монастирської обителі завершилося спорудженням Троїцького собору (1906—1912 рр., архітектор О. Щусів).

Основні об'єкти туристично-паломницького огляду в Почаївській лаврі:

• Скеля з відбитком стопи Пресвятої Богородиці і цілющим джерелом. Святиня українського народу — об'єкт масового міжнародного паломництва.

• Чудотворна ікона Почаївської Богоматері. Створена в XV ст. болгарським ченцем-маляром. Має коштовну золоту раму, щедро інкрустовану діамантами й рубінами. Ікона є святинею українського народу й об'єктом масового міжнародного паломництва.

• Печерна церква преподобного Іова. У викутій Іовом печері, в якій він тижнями усамітнювався для молитов, нині зберігаються нетлінні мощі святого. Об'єкт масового релігійного паломництва.

• Комплекс середньовічних монастирських укріплень. Зокрема, варто ззовні оглянути похилі кам'яні стіни з могутніми контрфорсами.

• Монастирський комплекс з корпусами келій, архієрейським будинком (1825 р.) та іншими житловими і господарськими будівлями.

• Успенський собор XVII ст. Дзвіниця Успенського собору триярусна, заввишки 65 м (за висотою — третя в Україні після дзвіниць Києво-Печерської лаври та собору Св. Софії), її видно при під'їзді до Почаєва за 32 км. На верхньому ярусі дзвіниці знаходяться дзвони-куранти. Вага найбільшого дзвону становить 11,6 т.

• Троїцька церква (1649 р.) і Троїцький собор (1906—1912 рр.).

• Дерев'яна Покровська церква 1643 р. — пам'ятка давньоукраїнського сакрального зодчества. Знаходиться в центрі Почаєва.

Нині Почаївська лавра є всесвітньо відомим центром паломництва. На прощу у лавру в дні святкувань Успіння Богородиці (28 серпня) і преподобного Іова (10 вересня) сходяться християни з усієї України, а також з Молдови, Румунії, Білорусі й Російської Федерації. При лаврі діє готель для прочан.

Висновки

1. У багатій історико-архітектурній спадщині України визначне місце належить пам'яткам оборонної архітектури — фортецям, замкам, оборонним монастирям, храмам, міським укріпленням.

2. Розташовані на вершинах пагорбів, крутих скелястих місцевостях, оточені озерами, річками та болотами, оперезані високими валами і глибокими ровами, оборонні споруди слугували воєнними пунктами, придатними до кругової оборони і тривалої боротьби з ворогом. Різноманітні за розмірами і плануванням, вони гармоніюють з довкіллям.

3. Фортеці і замки виковували різноманітні функції: охорони незалежності держави чи певної території, виступали композиційними центрами багатьох історичних міст України, водночас вони є визначними витворами архітектури, в яких втілено талант і майстерність багатьох поколінь людей; через укріплені міста проходили транспортні торговельні шляхи.

4. Містобудівний розвиток населених пунктів, художньо-естетичне виховання суспільства не можливі без включення замків, фортець, монастирів у сучасне життя, надання доступу до пам'яток історії та культури широким верствам громадян України та іноземним туристам.

Рекомендована література