Висновок………………………………………………………………………36 Список використаної літератури……………………………………………37 Вступ

Найзначніший вплив на розвиток теорії та практики фізичного виховання мали педагогічні погляди Джона Локка (Англія), Жан-Жака Руссо (Франція), Іоганна Песталоцци (Швейцарія), а також педагогічна практика німецьких філантропів кінця XVIII століття.

Джон Локк (1632-1704) – видатний філософ і педагог епохи англійської буржуазної революції - запропонував систему фізичного виховання, в якій переконливо довів необхідність вдосконалювати органи руху (ноги, руки...), органи чуття (зору, слуху, нюху, дотику...), гартувати тіло, набувати корисних прикладних навичок (плавання, їзда верхи, веслування, фехтування, стрільба), розвивати силу волі та здатність до максимальної напруги фізичних сил. Він рекомендував вивчати витончені манери, бальні танці, інші елементи галантності, котрі ззовні виділяють “знатних” від простолюдинів. На його думку, все фізичне виховання повинно здійснюватися змагально-ігровим методом.

Педагогічні ідеї Локка були популярні серед педагогів тих часів. Вони суттєво вплинули на практику фізичного виховання в англійських навчальних закладах.

Французький просвітитель XVIII століття Жан Жак Руссо (1712-1778) у своєму творі “Еміль, або Про виховання” виділив три етапи у фізичному вихованні: 1) загартування тіла; 2) загартування і розвиток органів чуття; 3) загартування, вдосконалення органів чуття та формування рухових вмінь і навичок.

Фізичне виховання вважав основою формування “природно-вільної людини”. У фізичному вихованні рекомендував застосовувати змагальний метод як природний шлях підвищення зацікавленості учня вдосконалення своїх фізичних здібностей та виявлення індивідуальних досягнень.

Руссо пропонував проведення національних народних святкувань до видатних подій в житті народу, в програмі яких повинні бути масові спортивні змагання та ігри.

Іоганн Песталоцци (1746-1827) – видатний швейцарський педагог-демократ послідовно відстоював ідею народної освіти. Вважав за не обхідне систематично розвивати тіло. Для цього рекомендував фізичне виховання, що складається із дитячих ігор, участі дітей в домашніх трудових справах, курсу елементарної гімнастики суглобів (фізична освіта), народних ігор і забав. На його думку, діяльність тіла проявляється в рухах, а це залежить від будови та рухливості суглобів . Для цього він розробив елементарну гімнастику суглобів. Суть полягала в тім, щоб навчити людину виконувати рухи, можливі в кожному окремому суглобі. Далі передбачалось поступове ускладнення вправи за рахунок одночасного виконання рухів у двох, потім і кількох суглобів. На завершення виконувати складний комплекс, коли одночасно здійснюються рухи в плечовому ліктьовому та лучезап’ястному суглобах правої руки, інші – в аналогічних лівої, а ще які-небудь в суглобах або лівої ноги.

Елементарна гімнастика суглобів була використана потім при створення елементарних вправ у різних гімнастичних системах фізичного виховання або індивідуальних гімнастиках.

Під впливом педагогічних ідей Локка, Руссо, Песталоцци в багатьох країнах стали виникати товариства сприяня фізичному вихованню дітей, школи нового напрямку та керівництва в гімнастиці. Під словом “гімнастика” тоді розуміли сукупність усіх методів і засобів фізичного виховання.

В 70-90 роки XVIII століття школи нового типу виникли в німецьких державах. Це були так звані “філантропіни” або школи людинолюбства. Фізичному вихованню учнів тут приділялась велика увага як на фізичних заняттях, так і в позаурочний час.

Гімнастика складалась з бігу, стрибків, лазіння, метань, рухливих ігор, підняття та перенесення тягаря, боротьби, вправ на перекладині.

Найбільш відомими керівниками гімнастики в філантропінах були німці Фіт (1763-1836) та Гутс-Мутс (1759-1836). Обидва вони не тільки викладали гімнастику, а й написали ряд книг з питань фізичного виховання. Так, Фіт створив трьохтомну книгу під назвою “Досвід енциклопедії фізичного виховання”. В ній виклав відомі факти з історії фізичної культури в стародавньому світі в середні віки. Зробив спробу теоретично осмислити важливість фізичного виховання, описав техніку фізичних вправ та методику викладання. Найважливішим у книзі Фіта є спроба біомеханічного аналізу фізичних справ. Крім цього, він спробував обґрунтувати необхідність проведення публічних змагань (за прикладом Олімпійських ігор), описав порядок їх проведення.

Гутс-Мутс написав книгу “Гімнастика для юнацтва”, яка неодноразово перевидавалась не тільки в німецьких державах. Її популярність пояснюється тим, що автор зміг поєднати опис фізичних вправ з методикою їх застосування.

На думку Гутс-Мутса, гімнастика повинна зміцнювати м’язи активізувати кровообіг, загартовувати шкіру, розвивати в окремих м’язах і частинах тіла навички найбільш економних і ефективних рухів, вдосконалювати органи чуття. Серед описаних вправ чільне місце посідали: боротьба, біг, стрибки, метання, плавання, лазіння по канату, жердині, драбині, а також ручна праця та ігри.

Таким чином, перший період нових часів був особливо важливим в історії фізичної культури. В XVII-XVIII століттях утвердились нові погляди на виховання людини, втому числі фізичне виховання. Думки гуманістів пізнього середньовіччя про корисність фізичних вправ розширюються і збагачуються новими теоретичними положеннями (Локк, Руссо, Песталоцци та інші).

Масові армії, викликані війнами, вимагали фізично підготовлених резервів. Це обумовило виникнення на континенті Європи національних гімнастичних (німецької, французької, скандинавської, сокільської) та спортивно-ігрової (Англія) систем, організацію спортивних клубів з окремих видів спорту.

Відбулося розмежування та уточнення окремих понять. Так, раніше поняття “гімнастика” ототожнювалось з поняттям “фізичне виховання”. Тепер під першим стали розуміти переважно штучні, спеціально підібрані вправи для окремих частин тіла, вправи на штучних приладах. Під другим – сукупність усіх засобів і методів впливу на стан організму людини.

Виникають і розвиваються види сучасного спорту, створюються клуби, союзи, ліги, проводяться національні змагання.

1. Виникнення національної системи фізичного виховання

Війни епохи французької революції, завойовницькі походи Наполеона сприяли створенню масових армій, що вимагало попередньої підготовки солдат. Військові потреби стимулювали виникнення самодіяльних військово-гімнастичних об’єднань молоді.

Так, в Прусії (Німеччина) в період наполеонівської окупації, виник так званий Турненський рух патріотично налаштованої молоді. Очолив його Фрідріх Ян (1778-1852) – переконаний націоналіст, прус оман. Перший гурток гімнастики був створений у 1810 році в Берліні при “товаристві друзів Песталоцци”.

Фрідріх Ян був прибічником короля і противником буржуазних перетворень. Але його діяльність вважається прогресивною, бо була спрямована на боротьбу за національну незалежність та єдність Німеччини. Він почав проводити воєнізовані ігри молоді на гімнастичному майданчику (тепер це парк ім.. Яна). На ній вже у 1811 році були встановлені гімнастичні прилади (перекладина, драбина для лазіння, паралельні бруси). Постійно зростала кількість учасників занять. За допомогою його помічників молодь займалася гімнастикою, військовими іграми, брала участь в напіввоєнізованих туристських походах. Слово “гімнастика” Ян замінив на “турнкунст” – мистецтво виверткості, а “гімнаста” назвав “турнером”. Разом із співробітниками він описав техніку вправ на гімнастичних приладах. Недостатність знань з біології та педагогіки привели Яна до значних помилок у фізичному вихованні. Так, наприклад, він вважав необхідним одну фізичну вправу виконувати найбільшу кількість разів, не сходячи з гімнастичного приладу.

На початку 20-х років турнерський рух був заборонений.

В 50-х роках почалось впровадження фізичного виховання (гімнастика) у навчальні заклади. Найбільш відомим діячем гімнастики тих часів був Адольф Шпісс (1810-1853). Він видав книгу німецький турнер до умов шкільних занять, зберігши переважно всі старі вправи. Особливу увагу приділяв організації занять, розробив певну структуру уроку. Починав його з порядкових, стройових вправ та наведення порядку в класі. Потім йшли вільні вправи без предметів. Тут Шпісс використав засоби, запропоновані засоби, запропоновані Песталоцци. Далі виконувались вправи на приладах, рекомендовані Яном.

Для збільшення щільності навантаження в уроці прилади були груповими (ряди перекладин, жердин, брусів...), що давало змогу одночасно виконувати вправу багатьом учням. Усі вправи Шпісс ділив на чотири групи за ступенем складності. При їх виконанні головна увага зверталась на їхню форму та на дотримання суворої дисципліни.

В 70 роки турненський рух був застосований пруською владою у позавійськовій підготовці резервів своєї агресивної армії.

У Франції патріотично налаштована молодь об’єднувалась у так звані юнацькі команди (з 1791 року), котрі стали зароками самодіяльного спортивно-гімнастичного руху. В них здійснювалась фізична, стройова підготовка, проводились воєнізовані ігри на місцевості та туристські походи. При Наполеоні вони були перетворені у шкільні батальйони, а після поразки Наполеона були ліквідовані. Фізичне виховання було виключено із шкільної програми. Лише після виводу із Франції окупаційних військ (1818 р.) в армії вводиться гімнастика. Керівництвом здійснення цього заходу було доручено полковнику Франциско Аморосу (1770-1848). Він відкрив “Нормальну гімнастичну цивільну і військову школу” та був призначений інспектором фізичної підготовки усіх військово-учбових закладів Франції. Він став організатором і творцем системи природно-прикладної гімнастики. Його книга “Посібник з фізичного, гімнастичного та морального виховання” (1830) була відзначена премією та рекомендована для шкільних бібліотек.

Амофос знав педагогічні теорії Локка, Руссо, Песталоцци, практику Суворова, гімнастику Гутс-Мутса, але створив свій оригінальний метод фізичного виховання, який одержав назву природно-прикладної гімнастики.

Амором вважав, що педагог фізичного виховання повинен розвивати в учнях фізичні та моральні якості. Гімнастику вважав наукою пізнання власних рухів, її співвідношення з почуттями, розумом. На його думку, вона повинна змінювати здоров’я, сприяти довголіттю, покращенню людської породи, збільшенню сили і багатства окремих людей та всього суспільства.

Як видно, природно-прикладна гімнастика Амороса мала оздоровче, освітнє та виховне значення.

Від педагогів Амором вимагав знання анатомії, фізіології, педагогіки, психології, музики, а також індивідуальних особливостей вихованців. Гімнастику він ділив на цивільну, військову, лікувальну та сценічну. Він домагався, щоб навчальна група була самокерованою общиною, вирішувала виховані задачі.

Природно-прикладна гімнастика Амороса передбачала:

• Фізіологічне обґрунтування окремих вправ та всього фізичного виховання;

• Лікарський і педагогічний контроль;

• Розвиток не тільки фізичних, а й морально-вольових якостей;

• Розвиток самодіяльності, творчої активності педагога та учнів.

В Данії Франц Гахтагель (1777-1847) створив “товариство заохочення фізичного виховання” (1799), а в 1800 році – школу гімнастики. Випускники викладали гімнастику в армії та самодіяльних гуртках учнів. Пізніше вона перетворена в інститут гімнастики.

Наявність підготовлених вчителів гімнастики дозволила включити фізичне виховання, як обов’язковий предмет у програми всіх учбових закладів Данії.

Нахтагель видав підручник гімнастики для сільських та міських народних шкіл. Крім цього, підготував книгу з індивідуальної гімнастики. Він не висунув своєї теорії гімнастики та методики, а популяризував і пристосовував до датських умов гімнастику своїх попередників.

В Швеції П’єр Лінг (1776-1839), ознайомившись з постановкою фізичного виховання в німецьких державах, Данії, вивчив анатомію, вчення Песталоцци і створив свою гімнастику.

У 1813 році відкрив у Стокгольмі інститут гімнастики і став там її викладати. Він виділяв чотири види гімнастики: військову, педагогічну, лікувальну, естетичну; працював над створенням лише військової.

Педагогічну гімнастику розробив його син – Ял мар Лінг (1820-1886). Він описав техніку виконання та методику викладання гімнастичних вправ, розробив структуру уроку, ввів нові гімнастичні прилади (стінку, бум, лаву та ін.).

Вважаючи організм сумою органів, автори шведської гімнастики вважали за потрібне впливати на окремі частини тіла. Всі вправи вони поділили на групи в залежності від переважного впливу на ту чи іншу групу м’язів (для рук, ніг, спини тощо, а також вправи, пов’язані з пересуванням тіла (ходьба, біг, стрибки...).

Вправи з бігом та стрибками мали впливати переважно на серцево-судинну систему та органи дихання; лазіння – на розвиток певних м’язів, а рівновага - на точність рухів і відпочинок.

Гімнастичні прилади виконували допоміжну функцію, переважно для зручності виконання різних вправ, які можливо виконувати і без них.

Особливого значення Лінги надавали вихідним положенням, вони розробили їх для рук, ніг, тулуба. Багато з них збереглись до сьогодні, наприклад: “руки перед грудьми”, “руки на потилицю”, “руки в сторони” “ноги на ширину плечей” та ін. Всі рухи виконувались по прямих лініях та кутах. Напруження мали статичний характер (крім ігор та пересування). Після вправи слідувала пауза. За це шведську гімнастику називають гімнастикою поз.

В Гімнастиці Лінгів збереглась симетричність рухів. Що зроблено однією рукою, треба виконати другою, що в ліву сторону – треба праворуч та інше.

Складною була структура уроку, яка налічувала від 12 до 18 частин.

Серед слов’янських народів найбільше поширився сокільський рух, започаткований в Чехії, як одна з легальних форм національно-визвольної боротьби. У лютому 1862 року в атмосфері національного пробудження чехів молодий викладач Празького університету Мирослав Тирш (1832-1884) разом з однодумцями заснував перше чеське гімнастичне товариство “Сокіл”. Назва уподібнювала волелюбного птаха, висловлювала прагнення до незалежності свого народу. Він розробив основи техніки і методики гімнастичних вправ.

Члени товариства носили національний одяг, звертались один до одного на “ти”, називались братами-сестрами, підкреслюючи цим єдність чеського народу. Товариство проводило регулярні заняття гімнастикою, екскурсії, обладнувало бібліотеки, читальні зали, протипожежні групи, театральні, співацькі гуртки, оркестри, хори та здійснювало серед населення інші культурно-масові заходи. Це було обов’язковим елементом діяльності сокільських товариств.

Вже у 1871 році в Чехії було 130 товариств “Сокіл”, видавався спеціальний часопис (журнал) з тією ж назвою. В товаристві сформувалась чеська національна система фізичного виховання, так звана “сокільська гімнастика”. Вона дещо нагадувала німецьку через застосування вправ на приладах, але була значно багатшою засобами та досконалішою методами. Від “сокільської” походить сучасна спортивна гімнастика.

Особлива увага зверталась на красоту рухів, перешикувань, на одяг та інше. Для більшої красочності та декоративності застосовували різні предмети: булави, палки, старовинні види зброї (мечі, щити...), шарфи тощо.

Детально були розроблені вправи на перекладині, коні, брусах, а також вільні вправи під музику із предметами, акробатичні вправи та піраміди.

Усі вправи діляться на 4 групи:

а) вільні вправи – без предметів; б) на приладах; в) групові – піраміди, ігри; г) бойові вправи з фехтуванням, боротьби.

При виконанні вправ на приладах учні ділились на групи, а потім мінялись місцями. На заняттях зберігалась чітка дисципліна. Однострої, різноманітна декоративність надавали заняттям привабливості.

Надзвичайно крас очними були сокільські свята, що періодично проводились в Празі (їх звали “Здвиги”). Масштаби їх підтверджували популярність сокольської ідеї. В них брали участь одночасно до 20 тисяч спортсменів.

З 1863 року утворюються сокільські організації в Словенії, Хорватії, Польщі та ін. Наприкінці ХІХ століття почали проводити Всеслов’янські сокільські здвигни. На них з’їжджались соколи Чехії, Хорватії, Болгарії, Польщі, Словенії, була і делегація українців.

Сокольська ідея, що виникла в Чехії, ввібравши в себе кращий досвід шведської, німецької, французької систем, відігравала важливу роль в житті багатьох поневолених слов’янських народів другої половини ХІХ століття. Поява сокільства зумовлена рядом подій того часу – крах феодальної системи, посилення національно-визвольної боротьби тощо. Як засвідчив відомий угорський історик Ласло Кун, “...обставини зародження (сокола) були пов’язані з боротьбою слов’янських народів імперії Габсбургів…за культурну автономію, а в перспективі – за національну незалежність”.

Для чехів “Сокіл” став всенародним рухом. “…Наші прагнення до розвитку не можуть бути завершені, поки кожен чех не стане соколом” (М. Тирш). Сокольська система виховання приваблювала своїм демократизмом, гармонійним поєднанням духовності й тілесності, сприяла національному самоутвердженню.

В Англії склалась спортивно-ігрова система фізичного виховання, відмінна від гімнастичних. Цьому сприяли: економічний, політичний та культурний розвитку після буржуазної революції середини XVII століття.

Вагомий вплив на цей процес мало і географічне розташування Англії, як острівної держави. Англійська буржуазія не намагалась створити масову армію, як це було в континентальних державах Європи. Тому відомі системи гімнастики тут не розповсюдились.

В той час Джон Локк обґрунтував доцільність змагально-ігрового методу і фізичному вихованні дітей. Розпочався поступовий процес відбору із народних засобів фізичного виховання найбільш доцільних вправ та ігор, їх деяка стилізація та регламентація.

Одним із творців спортивно-ігрової системи в Англії був Томас Арнольд (1795-1842) – директор коледжу в м. Регбі, педагог. Він намагався створити такий колектив, в якому б розвивалась самодіяльність і активність учнів, вміння швидко орієнтуватись у складній ситуації, приймати сміливі рішення. Кращим засобом досягнення цієї мети вважав заняття спортом та іграми, легкою атлетикою, боксом, веслуванням, плаванням, футболом, крокетом, регбі.

Значна увага в системі Арнольда приділялась вихованню заповзятливості, дотепності, морально-вольових якостей.

Таким чином, коли на континенті Європи виникли і розвивались національні системи гімнастики, в Англії поширювався спортивно-ігровий метод. В коледжах у позанавчальний час культивували легку атлетику, плавання, футбол та інші.

Випускники цих навчальних закладів підтримували зв’язок з їх спортивним клубом, а згодом почали створювати свої клуби для дорослих і проводити змагання.

З 30-х років ХІХ проводились змагання між командами учнів шкіл з бігу, стрибків, спортивних ігор.

В 40-і роки фізичне виховання, здійснюване через спорт та ігри, було впроваджене як обов’язковий предмет, спочатку в окремих, а згодом у всіх школах Англії.

Атлетичні клуби дорослих влаштовували клубні змагання та зустрічні між клубами, а після об’єднання атлетичних клубів (1858) були впроваджені регламентовані правила змагань з основних видів спорту.

Фізичне виховання за системою Арнольда розповсюдилось не тільки в навчальних закладах Англії, але й ряду інших країн. Спортивно-ігрова система була завезена у США і там успішно розвивалась серед учнів і дорослих.

Так, проникнення у США (20-30 роки ХІХ століття) педагогічних ідей Песталоции привело до введення фізичного виховання в школах та університетах, а в 50-ті роки – до створення ігрових та атлетичних спортивних клубів і проведення змагань.

Спортивно-ігрова система США створювалась на базі спортивних ігор, завезених із Європи (передусім з Англії) та незначного впливу традицій корінного населення. Племенам американських індіанців були відомі численні ігри з м’ячем, стрільба із лука, метання списа, біг на довгі дистанції, стрибки, боротьба та інші.

В Російській імперії, до складу якої входила частина Україна, ці процеси розпочались пізніше, особливо після скасування кріпацтва (1861).

Але зміни, що відбулись в державах Європи, позначились і на житті в Росії. Реформи Петра І викликали ще ц XVIII столітті пожвавлення у державному управлінні, реорганізації армії, промисловості, мореплавства та ін. Такі перетворення загострили потребу в кадрах, а це змусило створити деякі навчальні заклади, як, наприклад, “школу математичних і навігаційних наук” (Москва, 1701), “Морську академію” (1719, Петербург), Московський університет (1755).

Була зроблена спроба впровадити фізичне виховання у навчальні заклади, але, на жаль, тільки у привілегійовані (наприклад, Царсько-сільський ліцей і йому подібні).

Прийнятий статус учбових закладів (1804) та реформи (1828, 1852) не внесли жодних змін у постановку фізичного виховання