9.2.2 Людські ресурси

У процесі виробництва туристського продукту використається праця – свідоме розкриття фізичної й духовної енергії людини, спрямованої на одержання доходів для задоволення своїх потреб. Це широке поняття охоплює стан здоров'я й фізичну силу, освіту й професійні навички людей.

Величина праці як економічного фактора найчастіше виміряється кількістю людей у працездатному віці й тривалістю робочого часу. Показником якості трудових ресурсів служать професійні знання й навички, які люди постійно вдосконалюють. Можна також визначити рівень їхніх здатностей і ступінь зацікавленості в роботі (мотивації). Здатність займатися економічною діяльністю, пов'язаної з певним ризиком, одержала в економічній науці назву – підприємництво – і розглядається як самостійного фактора виробництва.

Головна особливість праці у сфері туризму полягає в його некваліфікованому характері. Механізація й автоматизація слабко торкнулися цього сектора послуг; як і колись, виробничий процес заснований на ручній праці й прямому контакті обслуговуючого персоналу із клієнтами. В індустрії туризму широко застосовується праця іноземних робітників і молоді.

Серед інших особливостей ринку праці в туристському секторі відзначаються невисока заробітна плата, порівняно довгий робочий тиждень зі спеціальними графіком і режимом роботи, слабка участь профспілок у житті трудових колективів.

Міжнародна організація праці виділяє форми зайнятості в туризмі:

• сезонна робота, обумовлена циклічними коливаннями ділової активності;

• неповний робочий день – широко розповсюджена форма зайнятості в готельному й ресторанному господарстві розвинених країн. Вона має ряд переваг: з одного боку, дозволяє включити в сферу праці ті категорії економічно активного населення, які сполучають роботу в туристському секторі з діяльністю іншого роду, з іншого боку – надає необхідну гнучкість і оперативність процесу виробництва туристських товарів і послуг;

• тимчасова робота на період короткострокової ділової активності.

У туризмі діють три головні системи оплати праці. Одна з них заснована на «чайових» й інших добровільних винагородах, виплачуваних клієнтами безпосередньо обслуговуючому персоналу.

Друга система, заснована на участі у продажах і наданні послуг, створювалася як альтернативна попередній формі оплати праці. Вона виходить із прямої залежності розміру винагороди від результатів роботи фірми, підвищуючи матеріальну зацікавленість працівників у збільшенні обсягу надаваних послуг.

На підприємстві може бути встановлена фіксована заробітна плата.

У багатьох країнах миру, таких як Німеччина, Швеція, Швейцарія, Іспанія, Туреччина, Польща, Індонезія, Танзанія, одночасно використаються дві системи оплати праці. Поряд з мінімальною заробітною платою працівникові виплачується відсоток від прибутку, що залежить від частки участі.

Продуктивність і відповідно ринкова вартість праці у значній мірі визначаються інвестиціями в людський капітал. Найбільш очевидним і, імовірно, найважливішим напрямком такого роду вкладень є освіта.